Andriana - Той, кого я чекаю, Andriana

Розділ 4: "Маленький друг"

Наступного дня Елісон вирішила знову вийти на подвір’я, щоб трохи відпочити від роботи. Вона взяла з собою альбом для ескізів і олівець, маючи намір зафіксувати на папері чарівні деталі свого саду.

Раптом вона почула дзвінкий голос:

— Елісон!

Піднявши голову, вона побачила Макса, який біг до неї з м'ячем у руках.

— Привіт, Максе, — усміхнулася вона. — Ти знову зі своїм м'ячем?

— Так! — вигукнув хлопчик. — А ти будеш зі мною гратися? Бо брат завжди зайнятий, а мама робить ремонт у будинку.

Елісон не змогла втриматися від усмішки. Його щирість була такою безпосередньою, що вона одразу погодилася.

— Гаразд, Максе. Покажи, як ти граєш.

Вони почали грати у просту гру, перекидаючи м'яч один одному. Макс розповідав різні історії, ніби не міг дочекатися, щоб поділитися своїм світом.

— Ти знаєш, — сказав він, трохи захекавшись, — мій брат дуже багато працює. Він хоче стати найкращим у своїй справі.

— Це чудово, — відповіла Елісон, ловлячи м’яч. — А чим він займається?

Макс замислився, а потім сказав:

— Щось із будівництвом чи проєктами. Він завжди за комп'ютером або їздить на зустрічі. Але він дуже сильний! Якось він підняв велику коробку, яку навіть мама не змогла зрушити.

— Звучить вражаюче, — сказала Елісон. — А твоя мама чим займається?

— Вона дизайнерка, — гордо сказав Макс. — Вона допомагає людям змінювати будинки. Зараз вона робить ремонт у нашому домі, тому весь час щось малює або обирає кольори.

Елісон відчула, як її цікавість до сусідів зростає. Вона не могла не захоплюватися тим, як цей маленький хлопчик так тепло розповідає про свою родину.

— А ти? — раптом запитав Макс, сідаючи на траву. — Чим ти займаєшся?

— Я художниця, — сказала Елісон, сідаючи поруч із ним. — Малюю картини для різних людей.

— Круто! — Макс захоплено плеснув у долоні. — Ти намалюєш щось для мене?

— Можливо, — усміхнулася Елісон. — Але ти маєш показати, що вмієш тримати секрети.

Макс широко усміхнувся, ніби між ними вже виникла особлива дружба.

Після їхньої гри Елісон повернулася до свого подвір'я, а Макс, усміхаючись, побіг додому. Вона ще деякий час залишалася на вулиці, насолоджуючись свіжим повітрям. Розмова з хлопчиком залишила приємний слід у її думках.

Через кілька хвилин вона почула, як двері сусідського будинку відчинилися, і з них вийшла жінка. В руках у неї була банка з фарбою та великий зразок шпалер. Вочевидь, це була мама Макса. Жінка зупинилася, помітивши Елісон, і тепло усміхнулася.

— Привіт, — привіталася вона. — Ти, мабуть, Елісон? Макс про тебе весь день розповідав.

Елісон усміхнулася у відповідь.

— Так, це я. Він дуже милий хлопчик. Ми трохи погралися сьогодні.

— Це чудово, — сказала жінка, підходячи ближче. — Я Амелія, його мама. Ми щойно переїхали, і Макс трохи сумує за друзями.

— Рада познайомитися, Амеліє, — відповіла Елісон. — Якщо Максу буде потрібно чимось зайнятися, я завжди тут.

Амелія подякувала й додала:

— А твоя робота... Ти художниця, так? Макс казав, що ти малюєш.

— Саме так, — підтвердила Елісон.

— Це чудово, — захоплено сказала Амелія. — Можливо, ми зможемо співпрацювати. Я дизайнерка інтер’єру, і часом потребую унікальних картин для своїх проєктів.

Елісон була приємно здивована.

— Звучить цікаво, — сказала вона. — Було б чудово спробувати.

Раптом із дому вийшов Макс із великим пакетом цукерок у руках.

— Мама, я хочу пригостити Елісон! — вигукнув він, підбігаючи до неї.

Елісон не змогла стримати сміху.

— Дякую, Максе. Але я залишу це тобі, щоб ти мав енергію для наших наступних ігор.

Хлопчик засміявся і повернувся до матері.

Амелія подякувала Елісон ще раз, а потім вони з Максом повернулися до свого будинку. Залишившись одна, Елісон відчула тепло від цього знайомства. Вона подумала, що, можливо, нові сусіди принесуть у її життя щось нове і незвичайне.

Елісон повернулася до себе в будинок, але думки про нових сусідів не покидали її. Амелія була приємною і відкритою, а Макс — справжнім маленьким променем сонця. Однак їй все одно залишався цікавим їхній старший син.

Він був зовсім іншим, ніж решта сім’ї. Мовчазний, серйозний і трохи відсторонений. Елісон не могла згадати моменту, коли б бачила його усміхненим. Навіть коли він виходив із дому, щоб сісти в чорну машину, його погляд був задумливим і зосередженим, ніби він завжди обмірковував щось важливе.

Вона згадала його блакитно-сірі очі, які виглядали водночас холодними і тривожними, і замислилася. Що він відчуває? Чому він такий мовчазний? Їй хотілося більше дізнатися про нього, але вона не розуміла, звідки взялося це бажання.

"Можливо, тому, що він так сильно відрізняється від усіх, кого я знаю", — подумала вона.

Елісон зупинилася перед полотном, яке щойно завершила, і зітхнула. Чи могла вона навіть припустити, що цей хлопець зацікавить її якось інакше? Ні, це було неможливо. Вона не знала його. Вона лише одного разу випадково зустрілася з ним поглядом через вікно, і цього було недостатньо, щоб відчувати щось більше.

Але все ж, думка про нього чомусь знову і знову поверталася до неї.

"Досить, Елісон", — сказала вона собі. — "Маєш багато справ. Забудь про це".

Вона вирішила відволіктися, взявши до рук ескізний блокнот. Її пальці автоматично почали малювати, але через кілька хвилин вона зупинилася.

На аркуші був його силует.

Здивована, вона швидко закрила блокнот і поклала його вбік, відчуваючи, як її щоки спалахнули.

"Що це зі мною?" — прошепотіла вона.

Проте відповідь так і не прийшла.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍