Дафна дю Мор'є - Моя кузина Рейчел

зараз мені важко повірити в те, що сталося. Не раз мої думки линули до тебе, та чомусь не вистачало ні спокою, ні відваги, щоб написати. До сьогодні. Ти маєш знати, що два тижні тому ми з твоєю кузиною Рейчел одружилися. Зараз проводимо свій медовий місяць у Неаполі, та невдовзі маємо намір повернутися до Флоренції. А що буде далі, важко сказати. Ми ще нічого не планували, і єдине, чого нам зараз хочеться, це жити сьогоднішнім днем.

Сподіваюся, Філіпе, незабаром ви познайомитесь. Я міг би надто детально описати її зовнішність і її доброту, її непідробну чуйність. Та в усьому цьому ти пересвідчишся сам. Чому вона обрала мене, сварливого цинічного жінконенависника, з-поміж усіх інших, чи взагалі є ще хтось на мене схожий, я не знаю. Вона дражнить мене цим, і я визнаю свою поразку. Поразка від такої людини, як вона, — це, в певному сенсі, перемога. І я цілком міг би назвати себе переможцем, а не переможеним, якби це не звучало так до біса зарозуміло.

Повідом усім новину, передавай привітання, і від неї також, та пам’ятай, любий мій хлопчику, мій парубійку, що цей шлюб, такий пізній у моєму житті, анітрохи не послабить моїх до тебе почуттів. Ба більше, посилить їх, і тепер, коли я вважаю себе найщасливішим із чоловіків, я приділятиму тобі ще більше уваги, ніж раніше, а вона мені в цьому допомагатиме. Напиши якнайшвидше, і як зможеш, то додай кілька вітальних слів для своєї кузини Рейчел.

Завжди твій Емброуз».

Лист надійшов десь о пів на шосту, я саме закінчив обідати. На щастя, я був сам. Сікомб заніс сумку з поштою, і лишив біля мене. Я сховав листа до кишені та рушив полем униз до моря. Небіж Сікомба, в якого на березі стояв будиночок, привітався зі мною. На кам’яній стіні він розвісив сіті, які підсихали під останнім промінням сонця. Я ледве відповів і, певно, здався йому грубим. Я пробрався скелями до вузького рифу, що впирався в маленьку бухту, де зазвичай плавав улітку. Емброуз кидав якір метрів за сорок п’ять, і я плив до його човна. Діставши листа з кишені, ще раз його прочитав. Якби лишень я відчув нотку симпатії, радості, хоч дрібку тепла до тих двох, які ділили спільне щастя в Неаполі, моя совість була б чиста. Присоромлений, гніваючись на власний егоїзм, я марно шукав у своєму серці теплих почуттів. Сидів там, занімілий від горя, й не відводив очей від гладенького спокійного моря. Мені щойно виповнилося двадцять три, і хоч я почувався таким же розгубленим і самотнім, як багато років тому, на лавці в четвертому класі в Гарроу, не маючи нічого й нікого, жодного друга, — чого мені точно не бракувало, то це нового світу невідомих відчуттів.

3

Гадаю, найбільше мені було соромно бачити, з яким захватом сприйняли новину його друзі, їхню непідробну насолоду та істинну турботу про його добробут. На мене, як такого собі посланця, посипалися привітання, і весь цей час я мусив посміхатися, кивати головою й робити вигляд, ніби я давно вже знав, що саме так усе й станеться. Я почувався дволиким зрадником. Емброуз так привчив мене ненавидіти фальш у людині чи у звірі, що спроби бути кимось іншим, окрім себе самого, приносили мені лише страждання.

«Краще й бути не могло». Як часто чув я ці слова і мусив їх повторювати. Я почав уникати сусідів і лишався вдома, блукаючи самотою садами, тільки б не бачити їхніх енергійних облич та не чути дотепних фраз. Але коли доводилось об’їздити землі чи заскочити в місто, ховатися було нікуди. Щойно власники маєтку або ж просто собі знайомі мигцем помічали мене десь здалеку, я був приречений на розмову. Немов пересічний актор, я натягував посмішку на обличчя, відчуваючи, як шкіра стягується на знак протесту, і мусив відповідати на запитання з сердечністю, якої терпіти не міг, сердечністю, якої всі навколо очікують, коли йдеться про весілля. «А коли вони повертаються додому?». На це запитання відповідь була одна: «Не знаю. Емброуз не написав».

Припущення висловлювали з будь-якого приводу: яка на вигляд наречена, скільки їй років — і на всі я відповідав однаково: «Вона вдова, поділяє його захоплення садівництвом».

«Те, що треба, — починали кивати голови, — краще й не придумаєш, ідеально для Емброуза». А потім ішли жарти, дотепи і справжнісінькі веселощі від факту, що в життя переконаного холостяка увірвався шлюб. Та мегера, місіс Пескоу, дружина вікарія, старанно опрацьовувала цю тему, так, ніби брала реванш за колишні образи в бік священного союзу.

— Тепер усе зміниться, містере Ешлі, — казала вона за кожної зручної нагоди. — Тепер у вашому домі з’являться правила. А це дуже добре. Нарешті прислуга знатиме своє місце, і гадаю, Сікомб не в захваті від цього всього. Він надто вже довго керує тут, як йому заманеться.

Тут вона мала рацію. Думаю, Сікомб був моїм єдиним союзником, та я не поспішав ставати на його бік і вчасно зупинив, коли він намагався розпитати про моє ставлення до ситуації.

— Не знаю, що й сказати, містере Філіпе, — бурмотів він сумно та смиренно. — Хазяйка в домі все переверне з ніг на голову, ми й не зрозуміємо, що до чого. Спочатку щось одне, потім інше, і навряд чи ми зможемо догодити леді, хай би що ми робили. Гадаю, час мені піти, поступившись дорогою комусь молодшому. Мабуть, вам варто згадати про це в листі до містера Емброуза.

Я сказав йому, щоб не молов дурниць, бо ми з Емброузом пропадемо без нього, та він лише покивав головою й продовжував ходити будинком з похмурою фізіономією, при кожній нагоді нарікаючи на майбутнє, на те, як, без сумніву, зміняться години подачі страв, як переставлять меблі, як з ранку й до ночі буде тривати нескінченне прибирання, не буде коли й дихнути, і, наостанок, як навіть нещасних собак зведуть. Це пророцтво, вимовлене замогильним тоном, певною мірою повернуло мені почуття гумору, і я розсміявся вперше, відколи прочитав листа Емброуза.

Яку картину змалював Сікомб! Я уявив собі полк служниць із віниками, що вимітають із будинку павутиння, а старий дворецький, у звичній для себе манері випнувши нижню губу, поглядає на них із невимовним осудом.

Його похмурість дивувала мене, та коли майже те саме почали передрікати й інші — навіть Луїза Кендал, яка, знаючи мене, могла б і притримати язика, — я відчув роздратування.

— Дяка Господові,