Кетрін Сі - На смак, як кохання , Кетрін Сі

Запитання Олівера трохи вибило мене з рівноваги, але я всіма силами намагалася не показати цього. 

— Навіть якщо й так, то що? — з азартом підіймаю брова. 

— Нічого. — відводить погляд. 

Чого це він? Невже, я образила його? Чи то через сорочку? 

— Повернути? — проводжу рукою по білій тканині.  

— Тобі вона личить, залиш собі. — навіть не дивиться на мене. 

— Кхм… Якщо це все, то я піду. 

— Ні. — хапає мене за руку, але відразу ж відпускає. — Вип'ємо кави?

— Якщо ти пригощаєш, — схрещує руки на грудях. — Жартую. 

— Мені не потрібно платити за каву у своєму ж ресторані. 

— Вихваляєшся? 

— Констатую факт, — жестом вказує мені пройти першою до ресторану. 

Як і в минулий раз, тут жодного вільного столика немає. Всі сидять, їдять і, щось обговорюють. Очевидно, що це місце дууууже популярне. 

— Йди за мною. 

Тепер вже Олівер обходить мене й крокує попереду. Ми проходимо всю залу, потім проходимо кухню, де так і кипить приготування їжі, а потім опиняємося в коридорі, ще декілька метрів крокуємо й заходимо до кабінету. 

— Що це за місце? 

— Мій кабінет, — знімає робочий кітель і, залишається в одній майці. — Все ж таки, я не тільки шеф-кухар. 

— Точно, — промовляю іронічним голосом, — Ти ж, ще й великий бос. 

— Власник. 

— А я, як сказала? — сідаю в крісло. 

Олівер закочує очі, думаючи, що я не бачу, та я все чудово бачу. Мушу визнати, — він приваблює мене. 

— Яку каву ти п'єш? 

Чоловік підходить до столу, де стоїть електрочайник, кавомашина, різні пакети з чаєм і, звичайно, кавові зерна. 

— Звичайну, чорну каву. 

— Навіть без цукру? — вмикає кавомашину.

— Все не настільки погано, — посміхаюся. — Одну ложку цукру можна додати. 

— Дві? 

— Одну. 

— Півтори. 

— Одну. — продовжую стояти на своєму. 

— Не любиш солодке? 

— Люблю. 

Олівер задовільно киває головою, але я не дуже розумію, — чим саме він задоволений. 

— Ваша кава, пані, — ставить на стіл чашку білого кольору, що майже доверху заповнена рідиною темно-коричневого кольору. 

Аромат кави за лічені секунди заполонив кабінет Олівера. 

Кабінет Олівера був не таким, як я уявляла. Я чекала чогось стриманого й холодного — мінімалізм, чорно-біла палітра, суворі меблі. Але натомість побачила простір, що поєднував робочу атмосферу з відчуттям комфорту.

Стіни були пофарбовані у теплий сірий колір, а одна з них — з цегляним оздобленням, що додавало приміщенню характеру. Велике вікно впускало денне світло, кидаючи м’які відблиски на дерев’яну підлогу кольору горіху. Уздовж стіни стояв чорний металевий стелаж із книгами, паперами й декількома декоративними елементами: на одній з полиць я помітила невелику статуетку кухаря, на іншій — коробку з кавовими зернами.

У центрі кабінету — масивний дерев’яний стіл, за яким Олівер, вочевидь, працював. На ньому стояла кавомашина, кілька чашок і акуратно складені документи. Жодного хаосу, лише порядок, який ідеально пасував йому.

— Чому ви пішли в інший ресторан?

— Бо твій не дуже підходить для ділових зустрічей. — відповідаю чесно. 

— Думаєш? 

— Так. 

— Зрозуміло. — сьорбає каву, відводить погляд ліворуч. 

Автоматично повертаю голову так само у той бік. Мої очі зупинилися на картині, що висіла ліворуч від столу. Абстракція. Незвичне поєднання кольорів, хаотичні мазки… І водночас у всьому цьому відчувалася певна гармонія.

— Моя мама подарувала її мені. 

— Твоя мама? 

— Чому ти здивована? 

— Я не здивована, — знизую плечима. — Просто не очікувала, що ти заговориш про це. 

— Зрозуміло. 

Далі ми в тиші пили каву, іноді зустрічалися поглядами, але здебільшого дивилися на картину. У кабінеті панувала дивна, майже затишна тиша, яку порушувало лише м'яке дзижчання кавомашини та приглушені звуки з ресторану. Аромат свіжозвареної кави змішався з легким деревним запахом меблів і тонкими нотками кориці — здається, він залишився тут від якогось десерту.

Олівер сидів, відкинувшись на спинку крісла, зосереджено дивлячись на картину, а його пальці ледь помітно барабанили по чашці. Я не знала, про що він думає, але в цій мовчазній розмові між нами було щось особливе. Час наче сповільнився, і я ловила себе на думці, що не хочу порушувати цей момент словами.

Чоловік відставляє чашку на стіл і ледь помітно всміхається.

— Ти задумався, — помічаю я, крутячи чашку в руках.

— Можливо, — відказує він, знову кидаючи погляд на картину. — Просто згадую, з чого все починалося.

— Ти про ресторан?

Він киває, відхиляється в кріслі та переплітає пальці. 

— Коли я вирішив відкрити ресторан, у мене не було гарантії, що він стане успішним. Були тільки навички, пристрасть і шалений страх провалу.

— Але ж усе вийшло, — роблю ковток кави.

— Вийшло, — погоджується Олівер. — Хоча спочатку… Це був хаос. У перший місяць я працював майже без сну, сам стояв на кухні, бо не довіряв іншим. Постійно бігав між столиками, перевіряв кожну дрібницю.

— А зараз ти вже звик до слави? — з легкою насмішкою піднімаю брову.

— Це не слава, — заперечно хитає головою. — Це просто… результат зусиль.

— І ти не очікував такого успіху?

— Не в таких масштабах. Але радий, що люди сюди повертаються.

— Вочевидь, ти робиш щось правильно, — усміхаюся, закінчуючи свою каву.

Олівер теж допиває напій, і настає коротка, майже комфортна тиша. Він дивиться на мене, ніби хоче щось сказати, але натомість просто зітхає.

— Я, мабуть, поїду, — підводжуся.

— Добре, — киває він, а тоді додає: — Але тобі точно варто спробувати десерти в моєму ресторані.

— Запросиш на дегустацію?

— Якщо ти любиш солодке, — загадково посміхається.

Я хитаю головою, одягаю куртку й виходжу з його кабінету. Якась дивна, але в той же час гіпнотична розмова в нас вийшла з ним. 

Вдома мене вже чекала подруга. Я й забула, що дала їй ключі від квартири. Вона сиділа на дивані, загорнута в плед, і з цікавістю спостерігала за мною, коли я зайшла.