Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

би плутаними не стали мої релігійні переконання у цей час, серед них марно шукати культ органічної машини для вбивства. — Вайнтрауб звів важкою бровою та оглянув присутніх за столом.

— Я — Істинний Голос Дерева, — промовив Гет Мастін. — І хоч багато храмовників вірять у те, що Ктир є Аватарою покарання[11] тим, хто не годується від кореня, я мушу визнати, що ця єресь не грунтується[12] на заповітах і вченні М’юїра.

Ліворуч від капітана плечима здвигнув Консул.

— Я атеїст, — проказав він, дивлячись на світло крізь склянку із віскі, — і ніколи не спілкувався із представниками культу Ктиря.

— У духовний сан мене висвятила Католицька церква, — невесело всміхнувшись, проказав отець Гойт. — Поклоніння Ктиреві суперечить усьому, на чім вона стоїть.

Полковник Кассад похитав головою, чи то відмовляючись відповідати на запитання, чи то заперечуючи свою приналежність до послідовників Ктиря. Ніхто до пуття не зрозумів.

Мартін Силен широко повів рукою:

— Мене охрестили лютеранином. Цієї підмножини вже не існує. Перш ніж народилися ваші батьки, я вже сповідав дзен-гностицизм. Я був католиком, вірив в об’явлення, ставав неомарксистом, інтерфейсним муджахідом, Потрясальником Кордонів, сатаністом, єпископом у церкві Джейкової Нади[13] і справним передплатником писанини Інституту гарантованої реінкарнації. Тепер же радий визнати — я простий поганин. — Він усміхнувся всім навколо. — А для язичників, — підняв він тост, — Ктир — прийнятне божество.

— Релігією нехтую, — заявила Ламія. — Їй мене не пройняти.

— Мені здається, ви всі зрозуміли, що я мав на увазі, — проказав Сол Вайнтрауб. — Жоден із нас не поділяє догматів Ктиря, і тим не менше старійшини цієї чутливої спільноти обрали саме нас із-поміж мільйонів вірян-претендентів для мандрівки до Гробниць часу… і їхнього лютого бога… у цій останній прощі.

Консул похитав головою:

— Може, вам так і здається, пан-Вайнтраубе, проте я все одно не збагну для чого.

— Схоже, наші причини повернутися на Гіперіон настільки переконливі, аж навіть Церква Ктиря та ймовірнісні інтелекти Гегемонії дійшли згоди, що ми заслуговуємо на це право. — Учений відсторонено погладжував бороду. — Деякі з них (як-от, наприклад, мої) можуть бути відомі широкій громадськості, але я певен, що повною мірою ці причини знають тільки люди, присутні за цим столом. Тож я пропоную, щоб за ці кілька днів, які нам лишилися, ми розповіли один одному свої історії.

— Навіщо? — ніяк не міг зрозуміти полковник Кассад. — Я не розумію мети.

— А вона є, — усміхнувся Вайнтрауб. — Щонайменше, ми розважимося і бодай краєм ока зможемо зазирнути в душі товаришів у дорозі, перш ніж сам Ктир або які-небудь інші лиха відволічуть нашу увагу. Окрім того, якщо ми виявимося достатньо обізнаними, аби знайти спільну нить, яка лучить наші життя із його забаганками, то раптом це дарує нам осяяння і розуміння, як порятувати всі наші душі?

Мартін Силен розреготався і заплющив очі:

«Всяк охляп на своїм дельфіні,

Схопившись за плавці,

Знов смерть переживуть Невинні,

Хоча уже й мерці».[14]

— Це Леніста, правда? — уточнив отець Гойт. — Я вивчав її в семінарії.

— Тепло, — розплющив очі Силен і долив собі вина. — Це Єйтс. Пісюн жив за п’ятсот років до того, як Леніста вперше потягнула матір за сталеву цицьку.

— Послухайте, — не здавалася Ламія, — ну який сенс у переповіданні всіх цих історій? Коли ми зустрінемо Ктиря, то повідомимо залізяці свої бажання, одному з нас його сповнять, решта помре. Правильно?

— Так говорить міф, — знизав плечима Вайнтрауб.

— Ктир — це не міф, — відгукнувся Кассад. — Так само як і його сталеве дерево.

— Тоді нащо нудити перед усіма своєю історією? — спитала Ламія, нанизавши на виделку останній шматочок сирної запіканки.

— Ми живемо в дивні часи, — ніжно погладив голівку заснулого немовляти Вайнтрауб. — Через те що ми — дрібка однієї сотої процента громадян Гегемонії, що подорожують поміж зірок, а не Мережею, то репрезентуємо химерний набір різних епох нашого спільного недалекого минулого. Мені, скажімо, шістдесят вісім стандартних років, проте через накопичений протягом мандрівок час-у-борг, ці вісім і ще шістдесят літ розтягаються на понад століття історії Гегемонії.

— То й що? — не зрозуміла сусідка.

Вайнтрауб, розкривши долоню, обвів рукою всіх навколо.

— Ми всі — острівці часу, ми всі — океани розмаїтої перспективи. Іншими, можливо, доречнішими в цій ситуації, словами, кожен із нас тримає фрагмент головоломки, яка не піддавалася нікому від часу, як людство вперше ступило на Гіперіон. — Старий чоловік пошкрябав носа. — Це загадка. І правду кажучи, мене ваблять загадки, навіть якщо мені лишився тільки тиждень на таку любов. Я би-от залюбки пролив трохи світла на цю таємницю. А якщо нічого не вийде, то спроби її розгадати вже цілком достатньо.

— Згоден, — беземоційно підтримав єврея Гет Мастін. — Мені цього на думку не спадало, та пропозиція обмінятися такими історіями перед зустріччю із Ктирем мені видається мудрою.

— А як перевірити, чи хтось не бреше? — спитала Ламія.

— Ніяк! — вишкірився Мартін Силен. — І це прекрасно.

— Варто проголосувати, — заявив Консул. Він усе ще думав про суперечливе переконання Міни Ґледстон у тому, що один із членів групи працює на Вигнанців. Історії — це спосіб його викрити? — Консул усміхнувся, уявивши настільки дурного вивідувача.

— А хто вирішив, що ми тут граємось у демократію? — сухо запитав полковник Кассад.

— Краще нам у неї і справді гратися, — відповів Консул, — бо для того, щоб кожному з нас досягнути власної цілі, вся група повинна дістатися володінь Ктиря у повному складі. Нам потрібен якийсь механізм ухвалення рішень.

— Ми могли би призначити старшого, — запропонував полковник.

— Срав я на такі пропозиції, — милим голосом відгукнувся поет. Інші за столом також похитали головами.

— Гаразд, — підсумував Консул. — Отже, голосуємо. І першим нашим рішенням ми повинні розглянути пропозицію пан-Вайнтрауба всім розказати про історію своїх стосунків із Гіперіоном.

— Усе або ж нічого, — поправив Гет Мастін. — Або ми їх усі розповідаємо, або ніхто. Рішення ухвалюватимемо більшістю голосів.

— Згода, — кивнув Консул, якого раптом зацікавила перспектива почути розповіді інших і водночас не полишала думка, що своєї йому переказувати не доведеться. — Хто за те, щоби вислухати історії?

— Я, — промовив Сол Вайнтрауб.

— Я, — сказав Гет Мастін.

— Обома руками за, — відгукнувся Мартін Силен. — Я би не обміняв цей комічний фарс навіть на місяць в оргазмічних лазнях Шоте.

— Я теж за, — здивувавшись самому собі, проголосив Консул. — Хто проти?

— Я, — підняв руку отець Гойт, але сили в його голосі не було.

— Мені ця затія здається дурною, — заявила Брон Ламія.

— Полковнику? — Консул звернувся до Кассада.

Федман Кассад просто знизав плечима.

— Так і зафіксуємо: чотири «за», два «проти», один