Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

Поет раптом зупинився і долив собі вина, не забувши відригнути в тиші, що запанувала після його декламації. Шестеро перезирнулися. Консул завважив, що Сол Вайнтрауб ледве посміхався, аж доки на руках у нього не заворушилося немовля і не відволікло його.

— Ну, що ж, — непереконливо почав був отець Гойт, ніби намагався пригадати, що в нього крутилося на язиці ще якусь мить тому, — якщо конвой Гегемонії відлетить і Вигнанці просто займуть Гіперіон, то, може, окупація буде безкровною і вони нам не перешкоджатимуть?

Полковник Кассад тихо розсміявся:

— А Вигнанцям не потрібно окуповувати Гіперіон. Коли вони підкорюють планету, то потім плюндрують її і грабують — це в них виходить найліпше. На гобелки спалюють міста, на порох перетирають обвуглені гобелки і спікають потім усе докупи, аж поки все не починає світитися від жару. Вони розтоплюють полюси, випарюють океани, а накипом ніби сіллю засівають усі материки, щоб на них більше ніколи й нічого не росло.

— Ну… — намірився щось відповідати отець Гойт, але речення так і не закінчив.

Поки клони прибирали суп і салати та розчищали місце під головну страву, бесіда не клеїлася.

— Ви казали, нас ескортує військовий зореліт Гегемонії, — звернувся Консул до Гета Мастіна, коли вони розправилися з ростбіфом та вареним небесним кальмаром.

Храмовник кивнув і тицьнув рукою вгору. Консул примружився, але нічого не зміг роздивитися серед зірок, що невпинно оберталися навколо корабля-дерева.

— Тримайте, — перехилився через отця Гойта полковник Кассад, простягаючи Консулу розкладний військовий бінокль.

Консул вдячно кивнув, ввімкнув пристрій та обстежив клапоть неба, на який вказав Гет Мастін. У біноклі тихенько дзижчали гіроскопічні кристали, стабілізуючи оптику та обстежуючи район згідно із заданим пошуковим алгоритмом. Раптом картинка завмерла, розпливлася, збільшилася та завмерла.

Коли корабель Гегемонії заполонив собою окуляр, Консул мимоволі аж видихнув із подиву. Адже окреслений електронікою контур належав не очікуваній екс-дипломатом насінині самітного бій-розвідника і навіть не грушеподібному обрису факельника, а матово-чорному ударному кораблю ВКС. І вражав він своїм виглядом саме так, як тільки вміють військові флоти от уже яке сторіччя. Чотири комплекти витяжних стріл спінового зорельота Гегемонії були недоладно втягнуті і «приталені» в бойовій готовності, на шістдесят метрів простягався стрімкий, схожий на вістря стріли якихось протоіндіанців-кловісів[10] командний модуль, а рушій Гокінга і блістери термоядерного синтезу ніби її оперення розташувалися далеко в хвостовій частині, обсівши пускову шахту.

Нічого не сказавши, Консул повернув бінокль Кассадові. Якщо «Іґґдрасіль» супроводжує цілий ударник ВКС, то яка ж тоді вогнева потуга всього з’єднання військ Гегемонії в районі, який боронитиметься від навали Вигнанців?

— Скільки нам іще до посадки? — поцікавилася Ламія, яка ганяла свій комлог, намагаючись достукатися до інфосфери корабля-дерева, і розчарувалася, коли не змогла отримати відповіді на свої запити. Або ж навпаки — змогла.

— Чотири години до виходу на орбіту, — пробурмотів Гет Мастін, — плюс іще кілька хвилин у спусковому апараті. Із цією метою наш друг консул великодушно запропонував скористатися його приватним кораблем.

— Ми летимо до Кітса? — озвався Сол Вайнтрауб. Учений вперше подав голос з того часу, як накрили стіл.

Консул кивнув.

— Навіть зараз це єдиний космопорт Гіперіона, який у змозі приймати пасажирські кораблі, — проказав він.

— Космопорт? — У голосі отця Гойта бринів гнів. — Я гадав, ми рушимо одразу на північ. У царство Ктиря.

Гет Мастін терпляче похитав головою.

— Проща завжди починається у столиці, — заявив він. — Добиратися до Гробниць часу кілька днів.

— Кілька днів, — встрягла Ламія. — Це безглуздя.

— Можливо, — погодився тамплієр. — Як би там не було, а все відбуватиметься саме так.

Отець Гойт скривився, ніби через їжу в нього скрутило шлунок, хоч до страв він майже не торкнувся.

— Послухайте, — почав був він, — а може, хоч сьогодні змінимо правила? Все-таки цей страх війни і таке інше? Просто сядемо поруч із Гробницями часу або деінде, і ділу кінець?

— За чотириста років ні космічним кораблям, ні повітряному транспорту ще ні разу не вдавалося коротким шляхом потрапити до північних узгір’їв, — заперечно труснув головою Консул. — Я не знаю нікого, кому би так пощастило.

— А можна поцікавитись? — відгукнувся Мартін Силен, весело тягнучи вгору руку, немов школяр. — Що там, в Бога душу, відбувається із цим сонмиськом літунів?

Отець Гойт нахмурився від таких слів поета, а Федман Кассад ледве помітно всміхнувся.

— Консул говорить не про недоступність території, — спробував пояснити Сол Вайнтрауб. — Адже туди можна потрапити як водою, так і кількома наземними шляхами. Та й літаки і планетольоти нікуди не зникають. Вони спокійно собі сідають біля румовища Гробниць часу, а також відлітають, куди їм скомандує комп’ютер. А от їхніх пілотів і пасажирів нікому більше бачити не судилося. — Вайнтрауб підняв немовля і вклав сонну дівчинку у елінг для грудничків.

— Отак руйнуються старі добрі легенди, — проказала Ламія. — А що ж показують бортові журнали?

— Нічого, — відповів Консул. — Жодних слідів насильства, силового втручання, жодних відхилень від курсу, жодних розривів у хронометражі. Ні тобі викидів енергії або її незбагненних втрат. Жодних подібних фізичних явищ.

— І жодних пасажирів, — додав Гет Мастін.

Консул поволі метикував. Якщо Гет Мастін і справді намагався пожартувати, то це вперше за всі десятиріччя, що він знає храмовників, екс-дипломат бачив, як тамплієр виголосив щось бодай віддалено смішне. Але ті заледве азійські риси, які проглядали з-під клобука, навряд чи належали людині, котра тільки-но приміряла маску гумориста.

— Яка мила мелодрама, — розреготався Силен. — То ми прямуємо в справдешнє христослізне Саргасове море душ? І хто в нас диригент цього сраного сюжету?

— Стули пельку! — не втрималася Ламія. — Ти нажлуктався, діду.

Консул зітхнув. Вони були разом трохи менше стандартної години.

Клони екіпажу прибирали зі стола тарілки та почали розносити десерт: шербет, каву, фрукти корабля-дерева, прісноводного горбаня, торт і всілякі шоколадні витребеньки з Ренесансу. Мартін Силен відмахнувся від солодощів, натомість замовив клонам іще одну пляшку вина. Консул і собі помізкував кілька секунд та й загадав прислузі віскі.

— Мені чомусь спало на думку, — почулося зі сторони Сола Вайнтрауба, коли всі вже доїдали десерт, — що виживемо ми чи ні, залежить від бесіди.

— Ви про що? — не зрозуміла Ламія.

Вайнтрауб замислено гойдав дитину, яка спала, притиснувшись до його грудей.

— Ну, дивіться… Чи знає хтось із вас, наприклад, чому вас обрано Церквою Ктиря та Річчю Спільною для цієї подорожі?

Усі промовчали.

— От і мені здалося, що ні, — правив далі Сол Вайнтрауб. — Іще дивовижнішим є те, що, здається, ніхто з нас не є ні послідовником, ні шанувальником Церкви Ктиря, правда? Я, скажімо, — єврей, і якими