Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

За столом запанувала тиша. Нарешті Мартін Силен відірвав погляд від клаптика паперу, на якому він писав. Роздерши його на кілька смужок, поет проголосив:

— Тут номерки від одного до семи. Потягнемо жереб і розповідатимемо у відповідному порядку, еге ж?

— Дитячий садок, — буркнула пан-Ламія.

— А я родом із дитячого садка, — відповів їй посмішкою сатира Силен. — Шановний пане посол, — звернувся він до Консула, — дозвольте скористатися цією подушкою з галунами, яку ви носите замість шапки.

Консул передав свій формений капелюх, у який на початку склали всі папірці, а потім пустили по колу. Першим тягнув Сол Вайнтрауб, а Мартін Силен — останнім.

Консул розгорнув свій клаптик, пересвідчившись, що ніхто не підглядає. Він буде сьомим. Чоловік видихнув із полегшенням, так ніби повітря тікало із надміру насмокованої ним кульки. Тепер не без того, міркував він, що своє вагоме слово скажуть події, і його історії просто ніхто не дочекається. Або ж війна поверне все в академічне річище. Чи й навіть його товариші просто знеохотяться до цих бесід. Або ж усе царство вмре, або ж сам кінь[15]. Або ж цей кінь навчиться говорити.

«Тепер ніякого віскі», — подумалося Консулу.

— То хто перший? — запитав Мартін Силен.

Під час короткої паузи в тиші Консул чув, як у супокійному леготі шелестить листя.

— Я. — Обличчя священика виказувало ледве притлумлюваний біль. Цю міну Консулові доводилося бачити у своїх смертельно хворих друзів. Гойт підняв свій клаптик паперу, на якому була чітко надряпана римська цифра І.

— Гаразд, — відкоментував Силен. — Шквар!

— Отак одразу? — здивувався Гойт.

— А чом би й ні? — відгукнувся поет. Єдиним знаком, що виказував ті дві пляшки вина, що їх устиг прикінчити Силен, були розпашілі щоки і ще більш демонічний кут, під яким вигиналися його брови. — У нас іще кілька годин до посадки, і я за те, щоби відсипатися від фуги в цій морозилці вже тоді, коли ми будемо внизу, серед простих тубільців.

— Наш друг має рацію, — тихо підтримав поета Сол Вайнтрауб. — Якщо ми вже погодилися на те, щоби розповідати свої історії, то пообідня година — якраз найбільш цивілізований час для цього.

Отець Гойт зітхнув і підвівся.

— Одну хвилинку, — проказав він і рушив геть із трапезної платформи.

— Гадаєте, він здрейфив? — через пару хвилин поцікавилася Ламія.

— Та ні. — Із темряви попереду дерев’яного ліфта, що слугував головним підіймачем, виринув Лінар Гойт. — Мені просто було потрібно ось це.

Він кинув на стіл два маленькі заплямовані записнички і повернувся на своє місце.

— Декламуватимеш казки із своєї читанки? — обурився Силен. — О, Волхве, вигадуй же небилиці самостійно!

— Та коли ти вже стулиш свою пащеку?! — скрикнув священик. Він провів рукою по обличчю, торкнувся грудей. Вдруге за цей вечір Консул розумів, що дивиться на тяжко хвору людину.

— Пробачте, — перепросив отець Гойт. — Та якщо мені випало розповідати свою… свою історію, я маю переказати ще одну. Цей щоденник належить людині, котра спричинила моє повернення на Гіперіон. Повернення в ці дні. — Гойт глибоко зітхнув.

Консул торкнувся записників. Обвуглені та вкриті сажею, вони нібито пережили пожежу:

— У вашого друга дивний смак, якщо він і досі веде щоденник від руки.

— Так, — погодився Гойт. — Якщо ви готові, то я почну.

Товариство за столом кивнуло. Під трапезною платформою цілий кілометр корабля-дерева летів у холоднечі космосу та бринів нестримним пульсом живої істоти. Сол Вайнтрауб дістав заснуле немовля зі слінга і вкрай обережно переклав його на подушку, що лежала долі біля його стільця. Зняв свій комлог, запрограмував його монідиск на білий шум і поклав поруч. Маля, якому було тиждень од народження, лежало на животику і спало.

Консул чимдалі відкинувся на спинку крісла і спробував відшукати синьо-зелену цятку Гіперіона. Складалося враження, ніби вона росла на очах. Гет Мастін натягнув на носа клобук, так що тіні повністю вкрили його обличчя. Сол Вайнтрауб запалив люльку. Іншим запропонували по ще одній філіжанці кави, яку всі охоче прийняли, зручніше вмостившись за столом.

Мартін Силен, здавалося, пожвавився найбільше од усіх — певно, багато очікував від історії. Він похилився вперед і прошепотів:

«…Вам скажу без осторог:

Благословив сей жереб, значить, Бог!

Тож їдьмо, і схиліть свій слух до мене».

І ось що оповів він достеменно,

Бадьоро мовлячи нам із сідла

Про вікопомні, давні вже діла[16].

Оповідь священика:

Чоловік, який намарно кликав бога

— Інколи грань між ортодоксальним ревнителем і апостатом[17] аж надто тонка, — проказав отець Лінар Гойт.

Цими словами розпочалася історія священика. Уже згодом, надиктовуючи його оповідь у комлог, Консул пригадував її як щось цільне, справжній моноліт, позбавлений стиків і швів, од якого відмінусували паузи, хриплий голос і крихти багатослів’я — споконвічні вади людського мовлення.

Своє перше іншосвітове завдання Лінар Гойт — тоді ще юний священик, який народився, виріс і ось тільки-но був висвячений у сан на планеті католиків Пацемі — отримав разом із наказом супроводжувати шановного єзуїта, отця Поля Дюре, до однієї тихої колонії — на Гіперіон. У милостиві часи отець Поль Дюре, безперечно, став би єпископом і, можливо, навіть Папою. Високий, худий аскет із білим чубом, що відкриває шляхетне чоло, та гострим поглядом очей, сповненим переживаннями та не здатним приховати весь їхній біль, Поль Дюре був послідовником святого Тейяра[18], а ще — археологом, етнологом і непересічним єзуїтським богословом. Попри занепад католицької церкви і її звиродніння до майже забутого культу, який терпіли винятково через його химерну старомодність та ізольованість від решти життя в Гегемонії, єзуїтська логіка свого сприту не втратила. Так само не послабнули переконання отця Дюре і в тому, що Свята Католицька Апостольська Церква — остання і найкраща надія людства на безсмертне життя.

Хлопчиком Лінар Гойт вважав отця Дюре заледве не богоподібною постаттю, коли краєм ока бачив його під час рідкісних візитів єзуїта на просемінарії або вже коли сам доріс до статусу абітурієнта-семінариста і відвідував (щоправда, ще рідше) Новий Ватикан. Гойт тільки-но почав учитися у Колежі, як Дюре вирушив у надважливу, профінансовану Церквою археологічну експедицію на сусідню планету Армагаст. А за кілька тижнів після висвячення, після повернення єзуїта, тема тих розкопок утрапила в опалу. Лише найвище керівництво Нового Ватикану знало напевне, що ж власне там відбулося, іншим лишалися балачки про відлучення від лона Церкви і навіть імовірні слухання Святого відділу розслідувань — Інквізиції, яка