Луїза Пенні - Зловісно тихе життя, Луїза Пенні

— Я посадила їх минулої осені, але вони так і не прийнялися. Можна мені ще? Обміняю на монарду.

— Боже, не роби цього!

Монарда була цукіні квіткового світу[15]. Вона теж посідала чільне місце на ринку врожаю, а згодом і на вогнищі на День подяки, яке віддавало нотками солодкого бергамоту так, що здавалося, ніби в кожному котеджі в Трьох Соснах одночасно заварювали чай «Ерл Грей».

— Ми розповідали вам, що сталося сьогодні по обіді, коли ви всі поїхали? — Ґабрі говорив своїм сценічним голосом так, що слова влучно потрапляли в кожне вухо в кімнаті.

— Ми саме готували горох на обід…

Клара закотила очі й пробурмотіла до Джейн:

— Мабуть, загубили відкривачку.

— …коли у двері подзвонили і з’явилися Метью Крофт і Філіпп.

— Не може бути! Що сталося?

— Філіпп пробелькотів: «Я дуже шкодую про сьогоднішній ранок».

— І що ви сказали? — запитала Мирна.

— «Доведи!» — сказав Олів’є.

— Не вірю! — загуділа Клара, приємно вражена.

— Я так і сказав! — відповів Олів’є. — Його вибаченню бракувало щирості. Йому було шкода, що його спіймали, він шкодував про наслідки. Але я не повірив, що він шкодує про те, що зробив.

— Совість і боягузтво, — сказала Клара.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Бен.

— Оскар Вайлд сказав, що совість і боягузтво — це одне й те саме. Від жахливих вчинків нас зупиняє не совість, а страх бути спійманим.

— Цікаво, чи це правда, — сказала Джейн.

— А ти б так робила? — запитала Мирна у Клари.

— Робила жахливі речі, якби мені це зійшло з рук?

— Зраджувала б Пітеру, — припустив Олів’є. Пограбувала банк. А ще краще — украла б роботу іншого художника.

— А, дитячі забавки, — перервала його Рут. — Візьмімо, приміром, убивство. Ти би збила когось своєю автівкою? Чи, може, отруїла б, чи кинула в Беллу-Беллу під час весняного водопілля? Або… — Вона озирнулася навколо: тепле світло багаття відбивалося від злегка занепокоєних облич. — …або ми могли б підпалити будинок, а людей не врятувати.

— Що ти маєш на увазі під «ми», біла жінко? — запитала Мирна.

— Правду? Звісно. Але не вбила б. — Клара поглянула на Рут, яка лише змовницьки підморгнула їй.

— Уяви світ, де ти можеш робити все, що завгодно. Усе. І тобі це зійде з рук, — продовжувала Мирна, захопившись темою. — Яка влада! Хто б із вас на таке не купився?

— Джейн, — впевнено сказала Рут. — А от решта… — вона знизала плечима.

— А ти? — запитав Олів’є Рут, доволі роздратований тим, що його зарахували до групи, до якої, як він потайки знав, він належав.

— Я? Але ж ти вже досить добре мене знаєш, Олів’є. — Я поводилася б найгірше. Я б обманювала, крала й перетворила б ваше життя на пекло.

— Гірше, ніж зараз? — запитав Олів’є, все ще роздратований.

— Тепер ти у списку, — сказала Рут.

І Олів’є згадав, що в них найближчою до поліції службою була добровільна пожежна команда, до якої він належав, але головою була Рут. Коли Рут Зардо наказувала тобі їхати на пожежу, ти їхав. Вона була страшнішою за палаючу будівлю.

— Ґабрі, а як щодо тебе? — поцікавилася Клара.

— Колись я був настільки божевільним, що готовий був убити, і, можливо, убив би, знай, що мені це зійде з рук.

— Що ж тебе так лютило? — здивувалася Клара.

— Зрада, завжди тільки зрада.

— І як ти з цим упорався? — запитала Мирна.

— Терапія. Саме там я зустрів цього хлопця. — Ґабрі простягнув руку й поплескав по руці Олів’є. Гадаю, ми обидва ходили до того терапевта приблизно на рік довше, ніж нам було потрібно, тільки для того, щоб бачитися в кімнаті очікування.

— Ти вважаєш, це круто? — запитав Олів’є, прибираючи й пригладжуючи пасмо бездоганного, рідкого світлого волосся, що спадало на обличчя. Його волосся було схоже на шовк і постійно падало йому в очі, хай би якими засобами він користувався.

— Можеш сміятися з мене, якщо хочеш, — сказав Ґабрі, — але все відбувається не просто так. Не було б зради — не було б гніву. Не було б гніву — не було б терапії. Не було б терапії — не було б Олів’є. Не було б Олів’є — не було б…

— Досить, — Олів’є звів руки на знак поступки.

— Мені завжди подобався Метью Крофт, — сказала Джейн.

— Ви його вчили? — запитала Клара.

— Давним-давно. Він ходив до передостаннього класу в тутешній старій школі, перед тим як її закрили.

— Я й досі вважаю, що то ганьба, що її закрили, — зауважив Бен.

— Заради бога, Бене, школа закрилася двадцять років тому. Живи далі.

Таке могла сказати тільки Рут.

Коли вона вперше приїхала до Трьох Сосен, Мирна зацікавилась, чи не було у Рут інсульту. Буває, — Мирна знала це зі своєї практики, — що люди, які перенесли інсульт, дуже погано контролюють свої імпульси. Коли вона запитала про це, Клара відповіла, що коли Рут і перенесла інсульт, то ще в утробі матері. Наскільки вона знала, Рут завжди була такою. «Тоді чому вона всім подобається?» — запитала Мирна. Клара засміялася і знизала плечима: «Знаєш, бувають дні, коли я запитую себе про те ж саме. З цією жінкою може бути дуже складно! Але воно варте того, я гадаю».

— Так чи інакше, — Ґабрі надувся, на деякий час утративши увагу присутніх, — Філіпп погодився відпрацювати в бістро п’ятнадцять годин на громадських засадах.

— Б’юся об заклад, це його не потішило, — сказав Пітер, підводячись на ноги.

— Ти маєш рацію, — посміхнувся Олів’є.

— Я хочу запропонувати тост, — сказав Ґабрі. — За наших друзів, які сьогодні підтримали нас. За наших друзів, які провели весь ранок, прибираючи бістро.

Це був феномен, який Мирна помічала й раніше, — здатність деяких людей перетворювати жахливу подію на тріумф. Вона думала про це того ранку, коли відшкрібала бістро й під нігтями в неї був послід; тоді вона зупинилася на мить, щоб подивитися на людей — молодих і старих, які долучилися до роботи. Вона була однією з них. І вона вкотре благословила той день, коли вирішила покинути місто й приїхати сюди та продавати книжки цим людям. Нарешті вона була вдома. Потім до неї повернувся інший образ, який загубився в ранковій метушні. Рут, що спирається на ціпок, відвернувшись від інших, і тільки Мирна бачила, як, здригнувшись від болю, літня жінка опустилася на коліна й мовчки шкребла підлогу. Весь ранок.

— Обід готовий! — погукав Пітер.

— Чудово. Точнісінько як у любої матусі. Le Sieur[16]? — запитала Джейн через кілька хвилин, підносячи до рота виделку з гороховим пюре з підливою.

— Bien sûr[17]. Від мсьє Беліво. — Олів’є кивнув.

— О, заради бога! — вигукнула Клара, нахилившись над стогінливим сосновим