Tasia Valle - Залізний лабіринт , Tasia Valle

5тінь свободи 
 

Минав шостий рік. Темрява стала її домом, а тиша — її союзником. Олена вже давно не була тією слабкою дівчиною, яку він викрав. Тепер вона була як заточене лезо, приховане, але готове до дії. Її очі звикли до напівмороку, а руки — до важкої роботи, яка раніше здавалась їй непосильною. Але найважливіше — вона навчилася терпіти.

Терпіння було її зброєю. Вона спостерігала за кожним його рухом, запам’ятовувала звички, відзначала слабкості. Коли він забув замкнути її наручники як слід, Олена зрозуміла, що це не просто випадковість. Це був знак. Її серце стислося в передчутті: другого шансу не буде.

Почалося довге очікування. Кожного разу, коли він виходив із підвалу, вона нишпорила у темряві, шукаючи хоч якісь інструменти, які могли б стати її ключем до свободи. У купах брухту та старих механізмів, що лежали уздовж стін, вона знаходила маленькі шматочки металу, і кожен з них ставав частиною її плану. Вона ретельно складала їх у потаємному місці, яке чоловік не перевіряв, — у старій вентиляційній шахті.

Кожна ніч ставала для неї новим випробуванням. Темрява шепотіла про страхи, які вона давно навчилася ігнорувати, а стіни, здавалося, змикалися навколо. Щоб не зламатися, вона згадувала обличчя матері, батька, голоси братів і сестер, забуті моменти щастя. Вони ставали її світлом у цій нескінченній пітьмі.

Нарешті настав той вечір, коли план був готовий. Металеві уламки, які вона перетворила на примітивний інструмент, міцно трималися в її руках. Цей інструмент, який створила Олена, був саморобним відмичкою, зробленою з декількох шматків металу, які вона знайшла в підвалі. Це були уламки старого механізму: зношений дріт, вигнутий у форму гачка, і тонка пластина з гострим краєм, що могла служити важелем. Вона багато ночей витрачала на те, щоб обережно надати їм потрібної форми, використовуючи каміння або гострі краї металевих деталей.

Інструмент був грубим і недосконалим, але його цілком вистачило для того, щоб зламати старий замок на наручниках. Вона тренувалася раніше, вивчаючи, як працює механізм замикання, хоча її знання були здобуті більше шляхом спроб і помилок, ніж завдяки досвіду.

У момент, коли Олена вперше відчула, як замок піддається натиску її відмички, вона зрозуміла: це більше, ніж просто інструмент. Це символ її терпіння, винахідливості та боротьби за свободу.

Вона знала, що помилка могла стати фатальною, але також знала: цей момент вирішить усе.

Коли чоловік ліг спати, Олена діяла. Її пальці тремтіли, але рухалися швидко. Зламаний замок упав на підлогу із тихим дзвоном, який, здавалося, лунав на весь підвал. Вона завмерла, затамувавши подих, дослухаючись до звуків зверху. Тиша. Він не прокинувся.

Кожен її крок був напруженим. Кожен звук — схожим на грім. Вона піднялася металевими сходами, які здавалися нескінченними. Двері були важкими, але вона штовхнула їх із усією силою, яку лише мала. З гуркотом вони відчинилися.Тиша за дверима була нестерпною. Вона не нагадувала спокій чи полегшення — це була важка, гнітюча порожнеча, мовби сам будинок затамував подих, очікуючи на продовження. Її власне серце, яке калатало в грудях, здавалося єдиним звуком у цьому гнітючому просторі. Навіть вітер не наважувався завити за вікнами, навіть підлога, що раніше скрипіла під її кроками, тепер мовчала. Здавалося, що цей будинок живе своїм життям, спостерігає за нею, як хижак за здобиччю.

Коридори були темними, лише тьмяне світло старої лампочки блимало вдалині, кидаючи на стіни моторошні тіні. Шпалери, колись світлі, тепер були вкриті плямами і пліснявою, ніби стіни дихали чимось гнилим. Уздовж стін висіли чорні дзеркала, їхні поверхні були настільки брудними, що в них лише смутно відбивалися примарні обриси.

Підлога була вкритою пилом і уламками — осколками скла, залишками старих фотографій, які, здавалося, спеціально порвали. У повітрі стояв запах вогкості, старого металу та ще чогось, що нагадувало суміш розкладання й машинного масла.

Стіни були всіяні дивними вирізками, пожовклими фотографіями й грубими малюнками, зробленими чимось червоним. Це виглядало як дитячі каракулі, але їхній зміст був зловісним: схематичні фігури, оточені дротами, замками, і силует, який нагадував людину, але з нелюдськими, витягнутими кінцівками.

В одному кутку коридору стояв старий манекен, вбраний у пошарпаний одяг, із напівзруйнованою головою. Здавалося, що він спостерігає за Оленою своїми скляними очима, хоча вона знала, що це лише уява.

На кухні, через яку їй довелося пройти, стояв брудний посуд, у якому застигли рештки якоїсь їжі, напівз’їденої часом і мухами. Столи й полиці були захаращені металевими деталями, шприцами, порожніми склянками й розлитими рідинами невідомого походження.

На підлозі кімнат валялися старі інструменти — молотки, викрутки, обпалені кабелі. Але найстрашнішими були закриті двері в кінці коридору. Вони були міцніші, ніж усі інші, із масивним замком і потертими написами, які Олена не могла розібрати. Їй не треба було бачити, що за ними, щоб зрозуміти: це місце було центром усього жаху, який довелося пережити.

Навколо була тиша, яка тиснула на вуха, аж поки раптово не почувся далекий скрип. Серце Олени застигло. Це могло бути лише вітром, що гуляв по будинку, або самим чоловіком, який раптово прокинувся. Але вона не могла перевіряти.

Цей будинок, який відчувався пасткою, намагався зламати її навіть у ці останні моменти. Кожна його деталь — від тріщин у стінах до моторошних тіней — кричала про біль і безвихідь. Але Олена більше не могла залишатися тут. Вона проштовхнула двері й вибігла в ніч, залишаючи позаду цей лабіринт страху.

 

Темрява ночі накрила її, мов ковдра. Вона босоніж вибігла з будинку, відчуваючи, як холодна земля ріже їй ступні. Серце билося так сильно, що їй здавалося, що його чути навіть на відстані.

Але вона бігла.

Ліс, що оточував будинок, став її укриттям. Віття дерев хапалося за її одяг, ніби намагаючись зупинити, але вона не зупинялася. Коли позаду загримів звук дверей і пролунало його крик, її ноги наче отримали нові сили. Їй потрібно було втекти.