Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн. 2

цього, кажу тобі. Смертельно втомилася. І не хочу далі тягти. Я виборювала і кожен шматок хліба, і кожен цент, я й полола, і сапала, і збирала бавовну, і навіть за плугом ходила, і до того натерпілася, що далі вже незмога. Кажу ж тобі, Ешлі: Південь мертвий! Мертвий! Його запосіли янкі та вільні негри й саквояжники, а нам тут уже немає місця. Втікаймо звідси, Ешлі!

Він пильно глянув на неї, схиливши голову, щоб краще бачити її розпашіле обличчя.

— Атож, тікаймо, а всі інші — хай собі як хочуть! Мені набридло горбатіти задля інших. Хтось про них подбає. Завжди знаходиться хтось такий, що дбає про тих, які не можуть самі про себе подбати. Ох Ешлі, тікаймо вдвох,— ти і я! Ми могли б податися до Мексики — мексиканська армія потребує офіцерів, і знайшли б там щастя. Я працювала б задля тебе, Ешлі. Я ради тебе на будь-що згодна. Ти ж і сам знаєш, що не кохаєш Мелані...

Вражений її мовою, він намагався щось сказати, але вона заглушила його потоком власних слів.

— Ти сам сказав мені в той день,— ти ж не забув, коли це було! — що кохаєш мене дужче, ніж її! І я знаю, що відтоді ти не змінився! Я певна, що не змінився! Ось же й зараз ти сказав, що вона — тільки мрія... Ох Ешлі, тікаймо вдвох! Я зроблю тебе щасливим. І крім того,— докинула вона не без зловтіхи,— Мелані ж не може... доктор Фонтейн сказав, що вона вже ніколи не матиме дітей, а я могла б народити тобі...

Він до болю стис її плечі, і вона, похлинувшись на слові, замовкла.

— Ми повинні забути той день у Дванадцяти Дубах.

— Гадаєш, я коли-небудь зможу забути? А ти сам забув? Чи ти можеш, не кривлячи душею, сказати, що мене не кохаєш?

Він глибоко вдихнув повітря й різко відповів:

— Ні. Я тебе не кохаю.

— Це брехня.

— Навіть якщо й так,— мовив Ешлі безживно рівним голосом,— це не тема для розмови.

— Ти маєш на увазі...

— Невже тобі здається, що я міг би покинути Мелані з дитиною, навіть якби зненавидів їх обох? Що я міг би розбити серце Мелані? Покинути їх обох на ласку друзів? Ти що, збожеволіла, Скарлет? Чи у тебе не лишилося й дрібки порядності? Ти ж так само не могла б покинути свого батька й сестер. Ти мусиш ними опікуватися, як і я мушу опікуватися Мелані й Бо, і, втомлена ти чи ні, дбати про них — твій обов’язок, і нікуди тобі від цього не дітись.

— Я могла б їх покинути... Я втомилась від них... Вони всі мені обридли...

Ешлі схилився до неї, і якусь мить вона з завмиранням серця чекала, що ось зараз він схопить її в обійми. Однак він тільки поплескав її по плечах і став утішати словами, як дитину.

— Я знаю, що ти втомлена і все тобі обридло. Через це ти так і говориш. Ти несеш ношу за трьох чоловіків. Але я тобі допомагатиму... не вічно ж я буду такий нездара...

— Ти мені можеш допомогти тільки одним,— машинально мовила вона,— якщо забереш мене звідси, щоб ми десь в іншому місці почали все спочатку, може, там нам більше пощастить. Адже тут нас ніщо не тримає.

— Так, ніщо...— тихо повторив він.— Окрім честі.

Вона дивилась на нього розгублено й тужливо і наче вперше в житті побачила, які розкішно золоті, кольору стиглої пшениці, півкружжя його вій, як гордо сидить ця голова на оголеній шиї, скільки шляхетності й гідності в його стрункій постаті, навіть у цих жалюгідних лахманах. Погляди їхні зустрілися, у неї в очах застигло неприховане благання, його ж очі були далекі, як гірські озера під захмареним небом.

І в цих очах вона прочитала осуд своїх відчайдушних марень і шалених жадань.

Розчарування і втома опосіли Скарлет, і вона затулила обличчя долонями й заплакала. Ешлі ще ніколи не бачив її сліз. Він і не уявляв, що такі міцні натури, як у неї, можуть піддатися плачу, і хвиля ніжності та каяття затопила його. Він рвучко підступив до Скарлет і за мить уже тримав її в обіймах і заспокійливо голубив, притискаючи чорну голівку до своїх грудей і шепочучи:

— Мила моя! Мужня моя, не плач! Ти не повинна плакати!

Він відчув, яка зміна заходить у ній від його доторку, який шал струменить на нього з тендітного її тіла, яким п’янким вогнем загорілися ці втуплені в нього зелені очі. І раптом холодна похмура зима де й ділася. Для Ешлі знов розквітла весна, напівзабута цілюща весна з зеленим шерехом трав, безтурботна дозвільна пора, коли його поривали юнацькі бажання. Подальші гіркі роки, що випали йому на долю, відступили, і він побачив, як пломеніють звернені до нього тремтливі уста, нахилився й поцілував їх.

Голова її повнилася незвичним гулом — як ото гуде мушля, прикладена до вуха,— і крізь цей гул вона мовби здаля чула, як лунко гупає її серце. Тіла їхні наче злилися, і на якусь безмежну хвильку вони завмерли так, затоплені одне в одному, поки він спрагло й невтоленно припадав до її уст.

Коли він раптом послабив обійми, вона відчула, що може впасти, і вхопилася рукою за огорожу. Погляд її на нього променився любов’ю й тріумфом.

— А ти ж кохаєш мене! Кохаєш! Скажи ж це, скажи!

Руки його ще лежали у неї на плечах, їй передавалось їхнє тремтіння, і від цього було незмірно солодко. Вона ревно хильнулась до Ешлі, але він стримав її на відстані, дивлячись на неї очима, в яких уже не було ніякої відстороненості, а тільки бачилась боротьба й розпука.

— Мовчи! — скрикнув він.— Мовчи! Бо як ні, то я візьму тебе ось тут, зараз!

Вона всміхнулась у відповідь палко й радісно — їй було все одно, де й коли, головне, що він цілував її, і пам’ять про це лишиться з нею.

Раптом він шарпонув її — з такою силою, аж чорне волосся розсипалось у неї на плечах, з такою запеклістю, наче лють охопила його і на неї, і на самого себе.

— Ми не зробимо цього! — вигукнув він.— Чуєш: ми цього не зробимо!

Здавалося, як він ще раз шарпне, у неї голова злетить з плечей. Вона нічого не