Дмитро Михайлович Кешеля - Помилуй і прости. Роман-покаяння

хитає головою тітка. — Діти мої, не знаю, що з ним вдіяти. Вже другий місяць як запив, — показує на піч, де в муках похмілля корчиться в вуйко Семен Лапшун — Йоланин чоловік. Опухлий, тучний, двометрового зросту, він не вміщується на лежанці, і голі ноги сиротами звисають з печі.

Прізвисько Другий Фронт вуйко Семен нажив собі через величезну пристрасть до політики. Він настільки захоплювався нею, що часом втрачав орієнтацію, де свій, а де чужий город. Десь посеред війни всі свої політичні інтереси вуйко перекинув на другий фронт: коли нарешті союзники відкриють його і які наслідки можуть бути у світі опісля. Про це він торочив із першим-ліпшим зустрічним. І хотів того хтось чи ні, а мусив вислуховувати, бо часом, коли ближньому було не вельми цікаво і він перебивав, вуйко Семен доводив свою правоту не стільки аргументованими фактами, скільки кулаками. А вони в нього замашні, як дубинки. І чоловік настільки втратив глузд, що якось, добряче націдившись, перестрів сільського нотаря Бігарі і спитав:

— Пане Бігарі, чорти б зідрали кожу з тих гамерикантів, чи скоро вони думають відкрити другий фронт? Мені аж хребет чешеться.

Нотар — чоловік із вигляду непримітний, однак улесливий і підступний — спершу аж затрусився, але, зиркнувши на вуйкові п’ястуки і вчасно згадавши про його запальний характер, швидко вгамував свої емоції і стримано сказав:

— Ваше запитання дуже делікатне, але, на жаль, тепер на нього не можу відповісти. Та коли така нетерплячка, що, як кажете, аж хребет чешеться, я поспитаю про це в тямущих людей і вгамую вашу допитливість.

І пан Бігарі дотримав слова. Вранці за вуйком прийшли стражі порядку і чемно відпровадили його у жандармерію. В гарячій дискусії про доцільність відкриття другого фронту жандарми так прочесали шомполами хребет політику-самородку, що той зо два тижні горів на печі синім полум’ям, не маючи змоги навіть поворухнутися.

З тих пір разом із червоними рубцями на спині вуйко чесно носить прізвисько Другий Фронт, хоча пристрасть до політики відтоді зів’яла.

— А чого їм так лихо? — питаю тітку, співчуваюче дивлячись на піч.

— Та ж говорю тобі — вже більше місяця заливає горлянку. От і кажу йому: «Побійся Бога, чоловіче, скоро вже й послідні ногавиці проп’єш. Покайся, доки не пізно». А він: «Добре, добре, піду до свого цімбори — пана превелебного Василія. Хай мене висповідає, і я поклянуся йому на Біблії, що більше пити не буду». А я, дурна ослиця, повірила. Дала йому гроші та й кажу: «Іди з Богом». Він, правда, пішов висповідався, поклявся на Святому Письмі, що більше пити не буде, та й говорить превелебному: «Панотче Василію, гріх візьмемо на душу, якщо не обмиємо таку велику радість». І спокусив, диявол, отця. Залізли до когось у пивницю і дві доби не просихали. Панотець, небожатко, так набралися, що й ключі від церкви загубили. Півдня люди шукали, доки не знайшли їх десь у болоті. Та це ще півбіди. Диявол, — тітка обертає голову до печі, — почув, що гірким пахне, то й швидко чкурнув додому. А отця Василія ще й на утренню приперло. Забрьохані, опухлі, п’яні, пан превелебний вилізли на амвон, підперли голову руками та й речуть, ледве ворушачи язиком: «Християне, вівці мої заблудші, ми з вами пережили таку велику війну, та уціліли, вижили на зло всім смертям, — бехнули кулаком по амвону. — То чого ж, скажіть, вівці мої, і далі оплакуємо у храмі Божому самі себе. Нам же веселитися треба». І тут панотець вийняли з-під ризи пляшку вина, налили у чашу для причастя і громовим голосом прорекли: «Я п’ю за вас, християни, що живете у мирі, п’ю за мертвих, які цей мир принесли, п’ю за сонце, за небо, за землю, за трави, за птиць, за вітер, за ріки, моря, океани…». А коли превелебний вже й не знали, за що пити, то й випили.

Кілька жінок одразу зомліли, а інші, хрестячись, почали розбігатися з церкви куди очі виділи. Твій дідо Василь ще з двома чоловіками ледве зв’язали святого отця і поволокли в ризницю. А от чутка про осквернення храму Божого побігла аж до єпархії. Кажуть, коли єпископ почув про содіяне, зліг із сердечним приступом. Що тепер буде з паном превелебним — один Господь знає.

— О Боже, ти краще про мене подумай, у-е-ей, — заволав із печі вуйко Семен. — Помираю, помираю, люди добрі, спасайте грішну душу, у-і-і-є-єй.

— Давай, давай! — спліскує тітка руками. — Красивіше не можеш? Голосніше, голосніше. Аби не тільки люди, а й чорти вчули й прибігли за твоєю чорного душею. Цілу ніч надходять на нього рвоти, — звертається Йолана до нас, — а блювати ж нічим, то й мучиться.

— Дали б йому похмелитися, мо’, ліпше б стало? — співчуваюче зиркаю на піч.

Зачувши мої слова, вуйко Семен притих і ледь чутно прошепотів:

— Долю би-сь мав, солоденький.

— Псячої крові йому наточу і дам спити, — сердито зблискує очима тітка. — Хай мучиться, а ні — то здихає, бо серце вже не може стерпіти, що творить нечестивець.

— О-й-й-й, у-а-є-єй, — виривається розчаровано. — Хай тільки раз мені полегшає, то я, то я… — грозить стрийко Семен і хвицає у лютій безпомічності ногами…

— То знову нап’єшся як свиня, — пророче підсумовує тітка і виходить у сіни.

Я тим часом підходжу до печі і тихо раджу вуйкові Семенові:

— Коли вам так лихо, ходімо з нами до діда Василя. Повіншуємо йому, а він, це точно, почастує вас. Самі відаєте, скільки в нього того добра…

Живий вогонь на мент зблискує в очах стрийка Семена й одразу згасає.

— Босий би по снігу лютому побіг, — зітхає він. — Але дідо твій, скоченів би там, де є, ніколи не простить мені корови Чорнульки…

Від великого жалю, що мій заманливий намір нездійсненний, у вуйка Семена аж вибігають і тремтять на щоках дві пекучі сльозини.

Історія про те, як Другий Фронт обвів довкола пальця мого завжди поміркованого і хитрого діда Пастеляка, довго смішила всіх у селі.

…Було це ще перед війною, коли жила покійна нині Калина — наша баба по батькові.

Якось молода вдовиця Марія Швайличка — одна із посестер во Христі — настарала грошей, звичайно, теж не без помочі вуйка Семена, і вирішила купити корову. Сусіди порадили звабливій молодиці звернутися до Василя Пастеляка — нашого діда. Саме о тій порі він вельми ревно шукав покупця на одну з ліпших своїх корів — Чорнульку. Знаючи вдачу діда, що той ніколи просто так не віддасть з господарства