Ніклас Натт-о-Даг - 1795, Ніклас Натт-о-Даг

«Александері». Ми стояли на якорі коло Крокхера, коли Стедінк відкрив вогонь і принц Нассауський відбивався, як міг. Я бачив, як ти горів і потопав!

Постать обростає фактами. Франс морщить чоло, напружуючи мізки, а тоді щось згадує та гидливо кривиться.

— Я чув, що ти був на Горнсберґеті під час пожежі. Кажуть, це ти винен у тому, що сиротинець згорів. Усі називають тебе дітовбивцею.

Ще ніколи Франс не мислив так чітко. Ненависть і приниження блискавично допомагають знайти потрібні від­повіді.

— Тебе привела сюди не Лотта, а нечисте сумління, егоїс­тичне ти стерво!

Франс підводиться, чвалає у бік Карделя і хрипить:

— Буде їй хліб, але дітей із могил вже не піднімеш. Думаєш, ти кращий за мене? Аж ніяк. Ти стократ гірший! Поруч із тобою я святий — на моїх руках принаймні немає крові.

Злякавшись власних слів, Франс притьмом тікає по­дві­р’ям, переступає через поріг, піднімається сходами і сердито бурчить від вигляду розтрощених дверей, за якими вже не сховаєшся. Він складає найбільші дошки докупи, підпирає їх спиною і сідає на підлогу. Його пересмикує чи то з полегшення і тріумфу, чи то із жаху.

Сховавшись за рогом, Кардель віддихується. Почуті слова боляче ранять, жаль, що він не встиг відійти далі. Пальт утішає себе тим, що допоміг принаймні одній дівчині. Не тій, котру шукав, та все ж.

У пошуках Кардель постійно натрапляє на цих маленьких знедолених істот. Допомагає їм, чим може, інколи й вони чимось віддячують. Вуличних дівчат багато, у них гострий зір і слух. Вони нікому не загрожують і з легкістю пробираються туди, куди не впускають Карделя.

2.

У двері хтось стукає. Кардель продирає заспані очі й, одяг­нений, встає з бамбетля[9], видихаючи клуби пари. Струшує із себе холод, повертає ключ і бачить бліде, замотане хусткою обличчя. Дівчина: одна із тих, за яку заступився у бійці, уже навіть і не пригадати, коли саме. Вона кланяє­ться й опускає погляд, ховаючи вдячність у скромності. Пальт уже звик, що йому дивляться в обличчя лише один раз. Звісно ж, так роблять із поваги, але для Карделя це лише чергове нагадування про його потворні опіки.

— Рибалки з Меларена повернулися, зупинилися біля озера Клара. Видно дим від їхніх багать. Якщо пригадуєте, ви просили мене простежити за ними.

Кардель не пригадує її імені, але ситуація прояснюється. Дівчина служить у торговця десь біля Рюссґордена. Той часто не дораховував їй зарплату, натомість пропонував погрітися в його ліжку.

Кардель киває у відповідь.

— Дякую тобі.

Дівчина знову вклоняється, навчена коритись у будь-якій ситуації.

— А як у тебе справи? Маєш що поїсти?

На щастя, вона киває — окраєць у хлібниці вже такий зачерствілий, що навіть звиклі щелепи пальта ледве дають собі раду, а гостей узагалі соромно таким частувати. Кардель незграбно киває, і після третього поклону дівчина прощається і беззвучно зникає. Пововтузившись із хлібом, Кардель накидає плащ, котрий нещодавно вивернув сподом назовні, щоби зношувати внутрішню сторону: тканина на ліктях витерлась до основи. Одягаючись, Кардель сопе й пильнує, щоби дерев’яна рука не прорвала сукно. Якби йому відрубали ліву руку вище, то принаймні зношувався би один рукав.

Озеро Меларен скресло. Стреммен наповнився талою водою і, наче грізний м’яз, штовхає білі крижини, найбільші з яких застряють між опорами моста Норрбру. Поступово камінь обростає крижаним муром, дедалі важчим і страшнішим. Хто вже наважився ступити на міст, квапиться якнайшвидше опинитися на суші. Таким сміливцям відразу ж нагадують, як п’ятнадцять років тому повінь знесла опори.

Кардель також швидко перетинає міст, минає Червоні склади, де на холоді заповзятливо копошиться люд. Наближається весна, відступає темінь, варто готуватися до розквіту торгівлі. На шпичці мису починається міст над озером Клара, ще довший і небезпечніший, ніж над Стремменом, однак йому не загрожує течія. Однак Кардель тримається здоровою рукою за трос, що служить поруччям, і невдовзі переконується, що дівчина таки мала рацію. Рибалки з Меларена нарешті тут: на березі видно човни, а над їхнім табором в’ється дим.

Дорога вздовж берега затоки непевна. Під ногами підступне розмерзле болото, у яке щомиті можна провалитися чоботом по вінця, ще й хитка, вибита льодом, бруківка. Кардель кульгаво шкандибає, раз у раз лаючись, але добирається до табора без особливих пригод. Між натиканим у землю розлогим гіллям рядами розвішані мережі, вздовж яких жінки й діти латають діри мотузками. Чоловіки пораються біля човнів, зайняті незбагненними для Карделя справами. Пальт розгублено стоїть осторонь, аж поки не перетинається поглядом із бороданем зі скуйовдженим сиво-чорним волоссям. Важко розгледіти, чи це чорні пасма перемішалися із сивими, чи, може, геть сива голова забруднена сажею. Старий сидить на ослінчику перед виставленими в ряд коптильнями. Вочевидь, через поважний вік йому доручили легку роботу — ­пильнувати ­вогонь. Кардель відчуває, як одне око старого оглядає його, зауважує військові чоботи і білий пояс під плащем, а тоді затримується на обпаленому обличчі.

Мікель розгублено відкашлюється.

— Як улов?

Чоловік невизначено знизує плечима й тицяє пальцем Карделеві у груди:

— Є тютюн?

Голос тонкий, як у жінки, і по-старечому слабкий і немічний настільки, ніби здіймається не з глибин легенів, а з мілкої ротової порожнини. Кисет за поясом Карделя говорить сам за себе, пальт його відв’язує і простягає чоловікові. Той відрізає собі шматок тютюну маленьким ножем, що з’являється в руці так спритно, наче вже там був, починає жувати і спльовувати сік. Кардель знаходить неподалік плаский камінь, сідає навпочіпки й чекає. Ціну він уже заплатив. Старий ще якийсь час жує, тоді озиває­ться:

— То в чому справа?

— Від зими я розшукую одну особу. Розмовляв із місцевими на Кунґсгольмені, усі сліди ведуть сюди, до ­озера Клара. Я довго хворів і не встиг сюди до того, як вода вкрилася кригою. Відтоді чекав на ваше повернення…

Дідусь коротко киває — так, ніби пояснення його не здивувало, і мовчить у відповідь. Тож Кардель веде далі:

— Я шукаю дівчину зі світлим волоссям і в закіптюженому одязі після пожежі на Горнсберґет восени минулого року. Її ім’я Анна Стіна.

Старий плює та відкашлюється:

— Я вже в поважному віці, біс його знає, як так вийшло. Мого батька забрало море, матір — пропасниця, і якби ми були ровесниками, я би пережив їх обох. Зараз я годжусь лише на те, щоби пильнувати жар. Зате часу на роздуми у мене тепер хоч греблю гати.

Чоловік уперше повертається до Карделя, розплющує друге око, і там, де мала би чорніти зіниця, видно білу пляму, схожу на мармурову кульку.

— Маю біду з одним оком, його затягує якась бридка пляма. Якщо розплющити обидва ока, то бачу її серед людей і дерев, на небі й на вітрилах. Гадаю, то тінь смерті. Із кожним днем вона до мене все ближче і ближче. Я часто думаю про смерть. Вона приходить до всіх, і краще не знати, коли.

Старий киває бородою на дітей, що лагодять сіті, і веде далі:

— До старих і малих. Не так станеш на релінгу — і кінець. Декому з нас дано чекати на смерть, як на гостю з далекої дороги, із накритим столом і розігрітою піччю. Я не дуже боюся смерті, та краще не