Тея - Шлях до себе, Тея

  – Я більше не можу жити за старими правилами, – впевнено сказала Даринка. – Я хочу малювати, створювати і жити повним життям. Я маю робити те, що приносить мені радість, а не тільки те, що очікують інші.

  Подруга підтримала її:

  – Ти на правильному шляху. Почни з малого, але головне – почни. Вирішуй свої внутрішні конфлікти, рухайся вперед і знайди гармонію з собою.

  Даринка вдячно посміхнулася і вирішила зробити перший крок до нового життя. Вона дістала фарби, які давно припадали пилом у шафі, і почала малювати. Кожен рух пензля приносив їй задоволення, відчуття свободи й натхнення. Вона згадала, чому любила це заняття, чому колись мріяла стати художницею.

  Наступні кілька тижнів стали для Даринки справжнім випробуванням. Вона занурилася у творчість, але питання стосунків із батьками досі не давало їй спокою. Вона розуміла, що без вирішення цієї проблеми не зможе рухатися далі. Всі ті старі образи, невимовлені слова й емоції тиснули на неї, наче величезний камінь на плечах. І тепер вона знала, що настав час зробити перший крок.

  Даринка вирішила запросити батьків до себе на вечерю. Вона весь день готувалася до цієї зустрічі, відчуваючи легкий тремор у руках. Вона навіть переглядала свою промову в голові, щоб бути готовою до будь - якої реакції. Але, коли ввечері батьки з'явилися на порозі її квартири, все, що вона готувала, полетіло в повітря. Вона просто не могла знайти потрібні слова.

  – Привіт, мамо. Привіт, тату, - нарешті сказала вона, роблячи крок назад, аби пропустити їх у квартиру. Її голос був напруженим, і батьки це відчули.

  Вони сіли за стіл, і повисла важка мовчанка. Даринка розливала чай, відчуваючи, як серце стискається з кожним рухом. Вона знала, що ця зустріч буде непростою, але не уявляла, наскільки важко їй буде почати розмову. Її мати спокійно пила чай, намагаючись виглядати невимушено, а батько злегка нахмурився, відчуваючи, що щось важливе висить у повітрі.

  – Як твої справи? – запитала мати, намагаючись заповнити незручну паузу.

  – Нормально, – коротко відповіла Даринка, не зводячи погляду з чашки. – Є дещо, про що я хотіла поговорити…

  Її голос затих. В кімнаті знову стало тихо. Це була не та тиша, яка спокійна і приємна, а та, що лякає і збиває з пантелику.

  – Що сталося, доню? – нарешті запитав батько. Його голос був напружений, але добрий. Він завжди таким був – сильним і стриманим, намагаючись завжди тримати все під контролем.

  Даринка на мить зам'ялася. Всі її раніше підготовлені слова розсипалися, як пісок.

  – Я… – почала вона, відчуваючи, як емоції підступають до горла. – Я хочу поговорити про наше минуле. Про ті речі, які я відчувала… і відчуваю зараз.

  Мати нервово стиснула чашку в руках. Батько обережно нахилився вперед, уважно дивлячись на дочку.

  – Про що ти говориш? – запитала мати, намагаючись виглядати спокійною, але голос її зрадив. Даринка бачила, що мати вже підсвідомо готова оборонятися.

  – Про те, що я все життя відчувала себе недостатньою, – Даринка виголосила це швидко, наче боялася, що знову замовкне. – Я завжди намагалася довести вам, що варта чогось. Що я можу бути успішною, але ніколи не відчувала, що цього достатньо для вас.

  Мати зблідла, батько перевів погляд на неї. В кімнаті було чути тільки тікання годинника.

  – Даринка, – почала мати, ледь утримуючи емоції, – ми завжди хотіли для тебе тільки найкращого. Ми ніколи не хотіли, щоб ти почувалася так. Це було... це було не нашою метою.

  – Але ви ніколи цього не говорили! – вибухнула Даринка, відчуваючи, як її голос тремтить від накопиченого болю. – Ви завжди тільки критикували мене! Завжди порівнювали мене з іншими, з тими, хто «кращі», «успішніші». Я постійно відчувала, що для вас я недостатня.

  Мати схопилася за серце, її очі наповнилися сльозами. Батько мовчки схилив голову. Даринка бачила, що її слова завдали їм болю, але це не зупиняло її. Вона більше не могла тримати це в собі.

  – Я знаю, що ви хотіли, щоб я досягала успіху, – продовжувала вона вже тихіше. – Але ніхто не запитав мене, чого я хочу. Я так довго жила під вашим впливом, що втратила себе. І тепер я хочу зрозуміти: чому ви ніколи не могли просто підтримати мене безумовно?

  Мати, нарешті, не витримала. Вона піднялася з місця, намагаючись зібратися з думками, але її обличчя було сповнене болю.

  – Я… ми… я не знала, що ти так себе відчуваєш, – сказала вона, ледь стримуючи сльози. – Я думала, що ти сильна, що ти впораєшся з усім… Я не знала, що ти так страждаєш через нас.

  Даринка подивилася на батька. Він не рухався, але було видно, що його охопив глибокий жаль.

  – Ми не знали, як це висловити, – сказав він нарешті. – Ми думали, що робимо все правильно. Ми виросли в інший час, Даринко. Іноді нам було важко показати свої почуття. Я знаю, що це не виправдання, але я хочу, щоб ти знала – ми завжди пишалися тобою. Завжди.

  Сльози почали текти по обличчю Даринки. Вона ніколи не чула таких слів від своїх батьків. Вперше вони зізналися в тому, чого їй так бракувало – в підтримці і любові.

  – Я… – голос її задихнувся від емоцій. – Я просто хочу, щоб ви знали: я більше не тримаю образи. Я пробачаю вас. І, будь ласка, пробачте мене за те, що не наважилася сказати це раніше.