Анітка Санніфео - Наречений для Саламандри, Анітка Санніфео

Розділ 4. Старий будинок

Дорогою я думала лише про те, чи є бодай один спосіб зірвати дурнуватий відбір до його початку. Я не планувала ставити дружиною отак одразу, ще й брати участь у змаганнях. Ще чого, я вільна жінка, яка прагне до самореалізації! Що це за середні віка? Де повага до жінки та її бажань? Не хочу я заміж!

В голові крутилися думки, і раптом мене осяяло дещо, що могло б врятувати мене від цього відбору, принаймні, могло б зробити мене непомітною.

– Ти чого вже надумала? – повернулася до мене бабуся.

– Чого одразу надумала? – буркнула я, подумки посміхаючись своєму задуму.

– Того, що я тебе наскрізь бачу, лисичко! – бабуся пропалювала мене прискіпливим поглядом.

– Ну, ба! – обурилася я. Терпіти не могла своє дитяче прізвисько. Їм мене нагородили ще у школі за руде волосся та дурний характер. Здавалося, нічого образливого, але мене воно неабияк бісило.

– Кажи, що задумала, Ярославо! – голос бабусі набув сталевих ноток.

– Гаразд, – зітхнула я. – Що потрібно для того, щоб обернутися на ящірку? – прямо запитала я.

Від мого питання, водій надто різко натиснув на гальма й здивовано глянув у наш бік.

– Ярославо! – рявкнула бабуся.

– Ну що? – щиро не розуміла я. – Мені просто цікаво. То що? Розповіси?

– Вся в матір, – махнула рукою бабуся.

– Справді? Ти ніколи раніше цього не казала при мені. Якою вона була?

– Не казала, – відрізала бабуся та подивилася у вікно. – Бо вона була помішана на дослідженнях та випробуваннях своєї магії, – прошепотіла бабуся. – І я не дозволю тобі повторити її долю. Все. Поговоримо, коли доїдемо. Не бентеж людину, – додала Стефанія.

Таксист судомно стиснув кермо й зробив музику в салоні трохи гучніше. Чоловік, як й раніше, мовчав, лише час від часу підозріло обертався на нас та зітхав.

Через кілька годин ми зупинилися на околиці лісу.

– Ти впевнена, що ми приїхали? Тут самий ліс навколо, – спитала я.

– Впевнена. Моя подруга – відлюдниця, її хата у кілометрі звідси. Дякую, друже, – бабуся вручила водію кілька великих купюр та вийшла з автівки. Водій радо допоміг нам витягнути валізи та рюкзак з багажника й різко рушив з місця, залишивши нас самих.

Озирнувшись я побачила стежинку, що дійсно вела углиб лісу, й на диво виглядала доглянутою, вздовж неї навіть ліхтарі стояли.

– Нам туди, – бабуся підхопила свою валізу та рушила вперед.

Я лише плечима знизала й пішла слідом. Йти дійсно довелося недовго. Я навіть не встигла намилуватися красою ліса та насолодитися тишею, що тут панувала, як прямо перед нами показався старенький будинок.

Дерев’яна садиба, пологий дах, віконця з віконницями та різними рамами. Будинок виглядав досить охайним, хоч й побудований, схоже, багато десятків років тому. Зараз такі вже й не будують.

– Хатинко, хатинко, стань до нас передом, а до лісу задом, – пригадалися дитячі казки.

– Не жартуй так, Ярославо. Місце-то й справді магічне. Того й диви приказки здійсняться!

– Ага, звісно, – буркнула я. – Ще скажи, що Баба Яга справжня! – обурення всередині дійшло максимальної точки кипіння. Але тут же зойкнула, адже вперше в районі шиї відчула щось на кшталт укусу, а очі мого кулона у вигляді ящірки на мить виблиснули блакитним вогнем.

– Ягі вже немає, а от онука її, Єсенія, господарює тут, – спокійно пояснила бабуся.

Я не встигла придумати що відповісти, як на порозі лісової хатинки дійсно з’явилася молода дівчина, а слідом за нею вийшов старенький дідок у чудернацькому солом’яному капелюсі.

– Вітаю вас, пані Стефаніє, ласкаво прошу до нас, – посміхнулася господарка.

– Привіт, Єсеніє. Рада знову тебе бачити, – бабуся привітно посміхнулася та обійняла дівчину, а потім кивнула в мій бік. – Це моя онука Ярослава. Ми йдемо у Фаерію. Маємо запрошення.

– Звісно, проходьте. Може, чаю хочете з дороги? Напевно, втомилися.

– Не відмовлюся, – бабуся знову усміхнулася та впевнено піднялася по сходах.

– Давай-но свою сумку, – дід бадьоро підскочив до мене та забрав у мене мій багаж, поки я розкривши рота спостерігала за тим, що відбувалося на ґанку. – Мене Кузьмою звати, – промовив дід, клацнув пальцями та за мить переді мною стояв молодий парубок.

Я кліпнула очима намагаючись прогнати це марення. Але молодий хлопець втупився в мене задоволеним поглядом. Я так й застигла несила вимовити ані слова. Розум відмовлявся приймати те, що щойно відбулося.

– Спіймалася! – промовив хлопець, підморгнувши.

– Кузьма! Не лякай гостей! Не всі легко сприймають твої перевтілення, – рикнула на нього Єсенія.

– Нехай звикає, до того ж вона не землянка за походженням. Вона з нашого світу, – заперечив дивний хлопець.

– А як ви це зрозуміли? – не витримала я цих чудасій.

– Я просто це бачу, – хлопець нарешті піднявся до хати, й ми опинилися у просторій вітальні, з якої виходило кілька дверей.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍