Герцог Фламберг - Тіні на Поліссі, Герцог Фламберг

Розділ 3 Чарівне кохання

Світло лісу, пробиваючись крізь густе листя, танцювало на обличчі Оксани, малюючи на ньому мереживо тіней. Її очі, кольору стиглих лісових ягід, сяяли добротою і спокоєм, відбиваючи золотисті промені сонця. Сидячи на м’якій траві, обпершись спиною об старе дерево, вона співала пісню, мелодія якої нагадувала шепіт вітру серед гілок. Її голос, ніжний і пронизливий водночас, був подібний до мелодії лісової флейти, що заворожував і заспокоював душу.

Андрій, зачарований її красою і голосом, несвідомо наблизився до неї. Його погляд застиг на її обличчі, ніби приклеєний до нього невидимою ниткою. Він відчував себе маленькою частинкою цього лісу, що поволі розчиняється в його гармонії.

"Ти заблукав?" - запитала вона, не відриваючи погляду від горизонту. Її голос був м'який, як шовк, і звучав як мелодія лісового струмочка.

Андрій кивнув, не в змозі вимовити жодного слова. Він відчував себе дитиною, яка заблукала в густому лісі і раптом знайшла притулок. Тепло її погляду огортало його, як теплий плед у холодну ніч, заспокоюючи і даруючи відчуття безпеки.

"Мене звуть Оксана," - промовила вона, усміхаючись. Її усмішка була подібна до цвітіння весняної квітки, такою ж ніжною і теплою.

"Андрій," - прошепотів він у відповідь, відчуваючи, як його щоки наливаються червоним. Він ніколи раніше не зустрічав такої краси і такого спокою.

"Не хвилюйся," - промовила Оксана, помітивши його збентеження. "Я покажу тобі дорогу з лісу. Але спочатку, послухай ще трохи."

І вона продовжила співати, а Андрій сидів поряд, зачарований її голосом і красою лісу. Він забув про всі свої проблеми, про метушню міста, про повсякденні турботи. У цей момент для нього існувала тільки вона, ліс і ця чарівна пісня.

×××

Дні, проведені з Оксаною, стали для Андрія найкращими в житті. Вони були як кадри з казкового фільму: яскраві, незабутні, сповнені чарівності. Разом вони блукали по безкраїх лісових стежках, де сонячні промені танцювали на листі, а птахи співали мелодійні пісні. Збираючи стиглі ягоди, вони сміялися, як діти, обкидаючи один одного ними. А вечорами, сидячи біля багаття, Оксана розповідала Андрію казки про лісовиків, які охороняли ліс, про русалок, що жили в озері, та про духів дерев, які шепотіли мудрі поради.

Її голос, ніжний і мелодійний, нагадував шелест листя. Він зачаровував Андрія, занурюючи його в світ фантазій і чарівництва. Він слухав її, затамувавши подих, уявляючи собі лісових створінь, які оживали в її розповідях.

Оксана розповідала Андрію про звичаї свого народу, про їхню глибоку віру в природу і про те, як вони жили в гармонії з нею. Вона пояснювала, що для них ліс – це не просто сукупність дерев, а живий організм, з яким вони співіснують. Вони шанували кожне дерево, кожну квітку, кожну тварину.

"У нашому світі люди не знають хвороб," – казала вона, дивлячись на Андрія ясними очима. – "Ми живемо в гармонії з природою, і вона дарує нам здоров'я і довголіття. Ми не знаємо війни, бо не маємо причин для конфліктів. У нас достатньо їжі, води і життєвого простору для всіх."

Андрій слухав її, не моргнувши оком. Цей світ, який описувала Оксана, здавався йому раєм. Світ, де панували мир, любов і взаєморозуміння. Він мріяв про те, щоб залишитися тут назавжди, щоб забути про всі свої проблеми і жити в гармонії з природою.

Одного вечора, сидячи біля багаття, Андрій зібрався з духом і запитав: "Оксано, а ти ніколи не хотіла б піти звідси? Подивитися, як живуть люди в місті?"

Оксана посміхнулася і похитала головою. "Мій дім – це ліс," – сказала вона. – "Тут я відчуваю себе щасливою. А ти? Чи знайдеш ти щастя в місті?"

Андрій задумався. Він розумів, що Оксана мала рацію. Але він також розумів, що не може залишитися тут назавжди. Його життя було в іншому місці.

"Я не знаю," – зізнався він. – "Але я ніколи не забуду тебе і цей час, який ми провели разом.”

×××

Сонячні дні, сповнені спокою та гармонії, поступово почали змінюватися. Під красивою оболонкою безтурботного життя в лісі ховалася темна таємниця. Одного вечора, сидячи біля багаття, Оксана зізналася Андрію в тому, що колись їхнє село спіткала велика біда.

"Колись, дуже давно, до нас прийшли чужинці," – почала вона тихим голосом, дивлячись на палаюче багаття. – "Вони були різні, не такі як ми. Вони порушили наш спокій, засіяли сумніви та страх. З того часу в лісі почали з'являтися тіні, а в селі – неспокій. Ми відчували, що щось не так."

Андрій слухав її, затамувавши подих. Йому стало не по собі від того, що ця ідилічна картина раптом виявилася такою похмурою.

"Я відчуваю, що ти не звідси," – сказала вона, раптово повернувшись до нього. Її очі сяяли мудрістю, але в них також читався страх. – "Ти шукаєш щось. Може, я можу тобі допомогти?"

Андрій зітхнув і розповів їй про вбивства в його світі, про дивні символи, які він бачив на місцях злочинів, і про те, як він випадково потрапив сюди. Оксана слухала його уважно, не перебиваючи.

"Це дуже схоже на нашу історію," – сказала вона тихо. – "Можливо, ці два світи пов'язані між собою сильніше, ніж ми думаємо. Можливо, ті, хто завдав нам болю, прийшли і до твого світу."

Андрій зрозумів, що закохався в Оксану. Її доброта, мудрість і краса полонили його серце. Він хотів залишитися з нею назавжди, жити в цьому спокійному лісі, де панувала гармонія і любов. Але він знав, що не може просто так залишити свій світ. Вбивства продовжувалися, і він відчував, що повинен зупинити їх.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍