Світлана Володимирівна Тараторіна - Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна

— Так, — кивнув околодочний, — опріч її закладу, на Трухашці ще яхт-клуб перелесника Тартарова й Біологічна станція доктора Гальванеску, а ще князь Басараб дачу будує, але то аж на тому кінці. Ви б знали, як довго вони всі пороги оббивали, щоб тут земельку отримати!

— Який енергійний ваш доктор-змієголовець, і тут працює, — зауважив Тюрин.

— По смерті останнього директора станції переїхав, — відказав Топчій. — Той від старості тикнувся. А так точно — дохторів з нечисті у Києві небагато. А в Межі, кажуть, ще менше. То ж треба вивчитися, отримати підтвердження нешкідливості виду, ліцензію. Одиниці вибиваються.

Тюрин вчув заздрість у словах околодочного. Топчій мав рацію. Тямущі види переважно займалися комерцією. Імперія робила все, щоб обмежити доступ людиноподібних до професій, які вважалися людськими.

Цвіте терен, цвіте терен, а цвіт опадає, —

закурликав алконост-перевізник. Він підставив обличчя сонцю і розтулив дзьоба. Здавалося, пісня лунає просто з горла.

Хто з любов’ю не знається, той горя не знає.

А я молода дівчина, та й горя зазнала,

Змія-царя полюбила, щиро покохала.

Злії люди — воріженьки царя обплутали,

Хитрощами одурили, в землю заховали.

Ой ти, Змію-богатирю, як тебе звільнити?

Як з темниці земляної на світ запросити?

Олександр Петрович не вірив своїм вухам. Так заколисував його батько. Казав, що це старовинна легенда нечисті. Час і материна заборона згадувати про людиноподібних стерли сюжет.

Ой візьму я своє серце та й піду шукати,—

текла пісня.

Змія-царя із полону людського звільняти.

І тоді здригнуться гори, нечисть усміхнеться,

Місто Змія стане вільним, як дівоче серце.

А я молода дівчина, що ж мені робити?

Хто поможе сиротинці Змія визволити?

Тюрину страшенно закортіло почути завершення пісні, ніби від того, чи визволить дівчина Змія, залежала і його власна доля. Чарівний спів алконоста обірвав околодочний.

— Осьдечки вони — водопузі, — оголосив Топчій і махнув на низку елінгів і барж, що вгризалися у піщаний бік Труханового і були головним місцем роботи водяників. — А тіло знайшли нижче за течією, де гать, — попередив наступне питання шефа. Тюрин крутонув головою, але побачив лише суцільну зелену стіну. Острів завертав на схід, ховаючи від очей менш населені місцини.

Водяники жили у чудернацьких будинках на ніжках. Під кожним не висихало болото. Влітку на нижньому вологому поверсі рятувалися від спеки. Взимку нижній поверх затуляли відкидними стінами з пресованого очерету. Тут впадали у сплячку старі, слабкі й малеча.

— Хто мало рухається, стає мов те морозиво — крихкий і холодний, — пояснив Топчій. — Сильніші охороняють і підтримують тепло у верхній — основній — хаті.

Найбільше водяники цінували весняні паводки, коли дніпрові води сягали вікон і виганяли нечисленних людей з острова до міста. Тоді водяникові жінки метали ікру.

Поки Топчій з алконостом вивантажували діжку з підозрюваним, Олександр Петрович з подивом спостерігав за народженою цього року малечею. Діти водяників більше нагадували мильні кульки, ніж дорослих аквусів. Рідина всередині була майже прозора, а личка переливалися всіма барвами веселки.

Жінки й чоловіки водяників відрізнялися між собою лише одягом. А носили хіба якийсь елемент з гардеробу людей. Один ішов у картузі, інша поправляла хустку, ще один водяник підтримував мішкуваті штани. Всі озиралися, ба й зупинялися, щоб роздивитися прийшлих. Топчій організував кількох водяників, і вони взялися тягти діжку на конструкції, що найбільше нагадувала санчата. Замість полозків використовували ковзкі бруси. Тюрин подумав, що схожим методом човни спускають на воду.

У центрі селища чорніла калюжа завширшки у сажень. Над нею звисала ряднина з намальованою рибою, обведеною колом. Водяник у картузі, проходячи повз, побожно схилився і плюнув у темну воду. Те саме зробили кругленькі, наче міхури з холодцем, молодиці у хустках..

— Король джерел, — прошепотів околодочний, — їхнє божество. Скільки вже змушували засипати, а воно знову з’явилося. Кажуть, бездонне, але якщо кинути золотий, то потім знайдеться в іншому джерелі, хоч і за сто верст. Брешуть, що і водопузі так мандрують.

Над священною баюрою і головним куренем розкинулася стара верба. У її гілках поліціянт зауважив ще одну чудасію — з десяток величезних, наче для гірських орлів, гнізд, складених з латаття, лози, пір’я і різнокольорового людського дрантя. З одного спускалися довгі зелені коси.

— Русалчині, — зневажливо махнув рукою Топчій. — Підживають тута. Теж Джерелу вклоняються.

Ніби на його поклик, з ближчого гнізда звісилося заспане личко. Блідими, майже прозорими кулачками русалка потерла повіки, і на поліціянта витріщилися жахні молочні очиська. Удень водяні дівки були геть сліпими.

— То хлопчик жив тут? Як узагалі це можливо? — запитав Тюрин. Під ногами хлюпало, а в шию впилися перші комарі. Селище водяників, попри літню спеку, потопало у тіні.

— Ющинський — мамчине прізвище. Її Кит Сомський сюди вже з пузом привів. Хто справжній родитель — ніхто не знає. У аквусів же з людьми дітей бути не може. А мамка ще та хвойда. Відразу, як народила, втекла з солдатами у Чернігівську губернію. Сомський став за батька. А як він згинув, хлопчика лишили громаді, — Топчій легенько гепнув носаком маленького водяника, той покотився ринвою і під регіт товаришів гепнувся у канаву. — Дурень Сомський вирішив у спеку на торг вийти.

— Пересох, чи що? — не зрозумів Тюрин.

— Та ні. Ясно, висох би на шмарклі, гарантію даю, але то подільські рибалки допомогли. Дуже вони, знаєте, водяників не люблять після того, як ті загарбали найбагатші рибні місця. Тобто отримали виняткове право. І знаєте, — по паузі провадив Топчій, — хлопчик сам захотів тут лишитися. Водяники його полюбили, чи що? Бачили б ви, що виробляли, коли ми тіло забрали, а цього, — Топчій кивнув на діжку, — з кущів виловили. Всю ніч у барабани били і довкруж Джерела кола виводили.

Тюрин здивовано скинув брови. В очікуванні, доки діжку з водяником втягнуть до головного куреня, вони зупинилися на сходах. Це була найбільша будівля у поселенні. Стовпи, що вели нагору, прикрашало різьблення у вигляді риб, сходи встеляв очерет, але смерділо, як на рибному базарі у спеку.

— Їхній старійшина — Лобаст Сигізмундович — пузир поважний, але трохи різкий, — попередив Топчій і пропустив Тюрина.

Голова громади зустрів гостей, сидячи у широкій дерев’яній діжці. Лицем скидався на старого сома, з довгими вусиками над товстою губою. Мав важке напівпрозоре тіло, заповнене темною рідиною. Великою жаб’ячою лапою Лобаст раз по раз зачерпував