Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

— Не знаю,   чому саме,    але мені здається, що вони винні. Щось у них не без гріха.  

Джордж кивнув:  

—А ти бачив цю пляшечку з кетчупом? У цій вітальні   давно   вже ніхто не снідав!  

— Вони повинні розуміти, що для них усе скінчено, — підхопила я, коли ми рушили далі. — Якщо тут, нагорі, з їхніми гостями щось відбувалося, ми це відчуємо. Вони ж знають, які в нас Таланти. Цікаво, що вони робитимуть, коли ми все з’ясуємо?  

Локвуд не встиг відповісти, бо ззаду почулися тихі кроки. Озирнувшись, ми побачили обличчя пана Еванса. Блідий, з розпатланими пасмами волосся над лисиною, він зачиняв за нами пожежні двері...  

У Локвудовій руці зблиснула рапіра, а сам він кинувся вниз. Його чорне пальто майнуло в повітрі...  

Та двері вже ляснули, відгородивши нас від світла. Локву- дова рапіра брязнула об метал.  

Стоячи в темряві, ми чули з-за дверей рипіння болтів, а далі — хихотіння господаря.  

— Пане Евансе! — промовив Локвуд. — Відчиніть негайно!  

У відповідь почувся приглушений, але виразний старечий голос:  

— Треба було йти звідси, поки була змога! А тепер шукайте собі нагорі скільки завгодно. Почувайтесь як удома! Опівночі вас знайде привид. А я завітаю вранці, щоб прибрати ваші рештки.  

Зі сходів долинуло м’яке «туп, туп, туп» домашніх капців.  

— Чудово, —    обізвався голос із рюкзака. —   Дали себе обдурити якомусь дідуганові Дивовижно! Оце так команда!  

Цього разу я навіть не наказала черепові замовкнути. Він мав цілковиту рацію.  

А тепер зачекайте. Перш ніж розповідати про те. що сталося далі, я хотіла б зупинитись і пояснити вам. хто я така. Мене звуть Люсі Карлайл. Я заробляю на прожиток тим. що знешкоджую привиди мерців, які повернулись у наш світ. Я можу кинути соляну бомбу на п’ятнадцять ярдів — навіть без розбігу: можу стримувати відразу три Спектри однією-єдиною — до того ж зламаною — рапірою (як я зробила колись на Берклі- Сквер). Я добре пораюсь із ломиками, магнієм та свічками. Можу сама заходити до кімнат із привидами. Здатна не тільки бачити Гостей, а й чути їхні голоси. Заввишки я ледве сягаю п’яти футів шести дюймів, маю волосся кольору горіхової труни і взуваю важкі, непробивні для ектоплазми, робочі чоботи тридцять восьмого розміру.  

Усе. Тепер ми, здається, познайомились як слід.  

Отже, ми з Локвудом та Джорджем стояли на сходах, на другому поверсі пансіону. Довкола зненацька стало страшенно холодно. А ще я несподівано почала   чути.  

— Не думаю, що нам пощастить якимось чином зламати ці кляті двері, — зауважив Джордж.  

— Жодним чином не пощастить... — відповів Локвуд тим байдужим, відстороненим голосом, який з’являється в нього лише тоді, коли він починає   бачити.    Зір, Слух і Дотик — основні різновиди психологічного Таланту. Локвуд — най- гострозоріший з нас. У мене — найкращі Слух та Дотик.  

А Джордж. як то кажуть, майстер на всі руки, тільки всі три Таланти в нього кволенькі.  

Я намацала пальцем вимикач на стіні, проте так і не клацнула ним. Темрява загострює психологічні відчуття, а страх посилює їх докраю.  

Ми слухали. Ми дивились.  

— Поки що я нічого не бачу, — сказав нарешті Локвуд. — А що