Олександр Кваченко - Невідома планета 2, Олександр Кваченко

Найближчі виступи скель заволокло, дощ стояв стіною, омиваючи блискучі валуни, якими були всіяні скелі та схили. Брила схожі на граніт, мали чорні прожилки, які стали чітко виділятися на мокрому камінні, створюючи химерні малюнки, а один із каменів на відстані все більше чорнів від дощу, цікаво, що це за порода. Земля розмокла, потекла, і її сирий запах проник у кожний куточок мого притулку.

Через пів години з'явилося дивне явище, у вигляді мандруючого марева, від якого відскакували краплі дощу, я взяв його на мушку гвинтівки. Це виявився мокрий кіт, він зняв мімікрію і завмер у деякому віддаленні жалібно на мене дивлячись. Вигляд у нього був жалюгідний. Дощ посилювався і блискавки почали бити ближче, гримів грім. Він тулився до темної мокрої скелі без козирка, вода по ньому текла наче його поливали з відра безперервно. Я зглянувся, дістав про всяк випадок ніж і запрошуючи махнув йому рукою, запрошуючи його покуштувати м'ясо та заховатися під навісом. Він покрутився глянув на небо і тут десь поряд вдарила блискавка. Кіт аж присів, ще раз глянув у небо та обережно подався до мене. Підійшов принюхався, постояв кілька секунд і обережно проліз на рюкзак. Тут він витрусився, обляпав водою весь мій притулок і улігся.

— Ну, привіт киця, ти чого за мною йдеш? - запитав я його. 

То з дроїдами розмовляв тепер з тваринами.

Але той нічого не відповів, принюхувався до моїх запасів м'яса. Я зглянувся, відрізав шматочок і поклав йому кінчиком ножа на найближчий камінь. Ця зараза довго його нюхала і стягнула лапою жирний шматок до себе ближче, прямо на мій рюкзак. І знову нюхало. Забруднить мені гарну річ, пересунув ножом обережно шматок м'яса назад на камінь, кіт на мене зашипів і почав стукати мені лапою по ножу. А потім знову зібрався тягнути назад, тепер я йому стукав по лапі та повторив його звук шипіння з запису.

Кіт на мене вилупився й очі стали ще більшими. Я йому як міг показав, що тут на каменю можна їсти, а там на рюкзаку не можна. Начебто зрозумів і став дрібними шматочками їсти м'ясо. З такою компанією стану дикуном та згодом і котячу мову опаную.

Так потім і сиділи, все далі від нас била блискавка і гуркотів грім, кіт підсох і вже не виглядав як опудало. Вичісував свою вовну. Хвилини здавалися годинами, дощ не припинявся. Скільки сиділи не засікав. Але раптом вітер і дощ почали стихати, а могутній потік води, що намагається затопити все, – трохи слабшати. Атмосферне явище, стрімко наскочило, так само стрімко і пішло далі, але втихомирювалася ще з пів години. А потім якось різко і несподівано все скінчилось і вилізло сонце. Я навіть зміг визирнути назовні, розглядаючи хмари, що поступово розсіювалися. Потрібно збиратися та йти далі.

Дощ забезпечив мене водою, дістався каміннями до найближчої чистої калюжі та набрав у всі доступні судини води й заправив скафандр. Кіт у цей час теж виліз з притулку, напився води та заліз на високий камінь, та звідти пильно вдивлявся у бік лісу. Мабуть, щось помітив, підвівся туди і я, і обімлів.

З затоплених низин, де на цій планеті жили коріння, вилізли всі їхні представники, я навіть трохи струхнув побачивши густий ліс палиць і рослин, що ворушилися на високих каміннях. Добре що при пошуку притулку не вліз в таку пастку. Коріння було всюди, де більшим, де меншим розміром кущі, а деякі вже зловили дрібних ящірок і там відбувалася епічна битва рослин за поживні речовини. Чувся хрускіт гілок і шльопання коренів по воді та камінням, свист голок, що запускалися, в ящірок і звуки стрекотіння рептилій. Дрібні клубки кущів не могли чинити опір великим ящіркам, ті перли на пролом у мій бік і розриваючи їх проходячи на шматки, кілька псі ударів і дрібні ящірки поглинали пагони та добуваючи корисний сік з кущів. Я від цього трохи очманів, комбайн зі збирання бур'янів у вигляді ящірок. Озирнувся, є проходи у бік річки, спустився, забрав рюкзак і махнув коту, треба забиратися звідси. Той подивився на процесію на рівнині, згодом зацікавленим поглядом на мене і подерся по скелях у бік річки. Я побіг за ним услід.

Під ногами постійно хрумтіли дрібні камінці, що обсипалися з кам'яних оголень, по якім біг. Приблизно — за кілька десятків кілометрів ми маємо досягти підніжжя великої скелі, схожої на крутий пагорб із плоскою кам'яною вершиною. Але туди ще треба було спочатку добігти, сподіваюсь засвітла у нас це вийде. Місцеве сонце вже пройшло половину шляху до заходу. Задивився на нього і невдало став, слизька трава та мокре каміння після дощу не сприяли бігу по гірській місцевості, послизнувся, впав. Падінням викликав струс землі й найближчі кущі попрямували в мій бік. Схопився, поки я шукав очима кота, що втік далі, на горизонті помітив обриси темних птахів, виразно помітних в променях світила, що заходило, а ось кота помітно не було. А ззаду вже погоня ящірок мене наздоганяла, на відстані приблизно трьох пагорбів від мене вони знаходилися. І те, що їх так мало, нічого не змінювало, ці тварини були великі. Мені й пари цілком вистачить. Погримів ще трохи, потопав, кущі почали підповзати ближче, сподіваюся перекрою ящіркам шлях, чи хоч затримають їх кущі трохи. Тут справді до заповітного пагорба було вже близенько.

Присів прицілився з гвинтівки кілька разів вистрілив у ящірок, що переслідували мене, дві спіткнулися решта відразу ж виставили псі захист. Продовжив я біг, постійно оглядаючись на всі боки. Поки крутив головою, знову став на великий камінчик і мало не втратив рівновагу, він розвалився під ногами. Інші підозріло дзвінко хрумтіли під чобітьми скафандра, придивився, що ж там таке. Замість звичайного каміння гірської породи під ногою виявились якісь кістки, схоже тут череда якихось великих травоїдних тварин знайшли свій кінець.

Це неприємне відкриття надало мені куди більше сил, ніж кущі та ящірки, що наздоганяють мене. У кожному відвіданому мною світі мене постійно хтось хоче з'їсти. Не світи, а казка жахів, аптечка скафандра щось інколи впорскувала, приводячи мене до тями та знімаючи втому. Я порядно відстав від кота і тепер сам вибирав напрямок на скелю. А картина вимальовувалась обтяжлива — кущі навколо мене потроху почали звужувати прохід. Або зреагували на рух кота, або якось вони можуть передавати напрям руху здобичі один одному. Збільшив швидкість бігу, намагаючись вибирати дорогу якомога далі від кущів. Тому що вони, час від часу, обстрілювали мене своїми колючками. Так тривало до самої скелі й вже почало темніти, увімкнув нічне бачення, намагався визначитися, де зручніше залізти на скелю.