Marta Nahanda - Постукай в мої двері , Marta Nahanda

— Мія, що відбувається? — запитав у мене Микола, але я сама не знаю, що відбувається. У моїй голові багато питань. Для чого він тут? Він знав, що у мене стосунки з Мартином, але жодного разу не з'явився. А коли з'явилися чутки про наші стосунки з Миколою він тут, як тут.
— як ти могла з ним цілуватися на моїх очах? Я розчарований в тобі. А обіцяла що будеш любити.. — бляха, що він говорить.
— я тобі нічого не винна. І нічого я тобі не обіцяла. Ти зрозумів? Ти взагалі, як сюди попав? Як пройшов охорону?
— з тобою прийшов. Як ще? — господи,  інколи Шапаренко включить дурника.
— та не ти. Але сядь на стілець. І сиди. — наказала я нареченому.
— він буде тут? — я придушую бажання тріснути Артура табуреткою, — Ти геть дурна? — дурний тільки він.
— так, буде. Якщо ти ще не зрозумів. То поясню він мій наречений. А ти ніхто. І ніким не був. Зникни з життя, а краще з цього світу.
— друг дитинства. Принаймні був.
— ні, ти ним ніколи не був. Прошу йди і не повертайся. Я не хочу з тобою справ мати. Дівчата покинули тебе, а ти згадав про Марічку? Вона наївна дурочка. Вибач, але тепер ти для мене ніхто.... Вийди. Вже. 
— як побажаєш, але... — Артур недоговорив, бо Шапаренко його перебив.
— ніяких але, — Микола бачив, що я на грані сліз і вигнав цього типа, — ти як?
— не знаю, не знаю. — похитала головою я.
— тихо, ходи сюди, — Микола обійняв мене, а я його обхопила своїми руками  його талію і притулилася до його грудей. Я відчувала, як швидко б'ється його серце. 

За дверима 

— де Маруся? Її терміново потрібно. — з'явилася Ніка у кабінеті Марти.
— в кабінеті. Тільки не йди вона з Шкарпеткою. Я думаю історія повторюється. — сказала Марта.  
— серйозно, він зізнався в коханні? 
— ще ні. Це скоро напевно ще. — розмірковувала Марта гризучи олівець. 
— цікаво, хто перший зізнається? — сказала Ніка свої думки в голос.
— Ставлю, як минулого разу, що Маруся. — сказала Марта. 
— ти поставила на Лілю минулого разу і перемогла. Але в цій битві виграю я. Бо зізнається першим Микола, — впевнено сказала Ніка, але Марта не встигла відповісти, яка увірвалася зла Софія, як пес. 
— довбаний Артем, я розійшлася ним. 
— що таке? — схвильовано запитала Ніка. 
— я знала, що він дибіл, — відставила у бік олівець Марта. 
— в тебе всі дибіли. – сказала Ніка. 
— він не хотів мені купити морозиво. — нила Софія. 
— опять двадцять п'ять. — махнула рукою Марта. 
— а я хотіла морозиво. — продовжила нити Софія. 
— і тому ти в моєму офісі? О, дивись, там Алекс прийшов скажи йому. А я в кабінет і ви мене не бачили. І помирись з Артемом він чудовий. — і Марта побігла кудись.
— що це з нею? — здивовано запитала Софія в Ніки.
— чому вона від нього тікає? Я цього не розумію.

— не знаю, головне морозиво. Алексе! — покликала Софія хлопця.
— бляха, так Софіє. – здається, він не дуже радий її бачити.
— купи мені морозиво, — О, то Софія нагла   
— морозиво? — Алекс здивовано глянув на Софію.
— так, біленьке таке у відерку. — ще й пояснила, яке вона хоче. 
— чому я? Тобто серед усіх людей у цьому офісі ти обрала мене. 
— Марта сказала, що ти мені купиш. — одразу здала Марту Софія. 
— значить Марта, тоді ходімо купимо тобі і їй. — сказав Алекс з ледь помітною посмішкою. 
— а мені? Я тоже хочу морозиво. Чого їй можна, а мені нє? — сказала Ніка,  коли Софія та Алекс збиралися іти у магазин. 
— і тобі. Ходімо, Софіє. — і ці двоє покинули Мартин кабінет. 

Повернемося до Марусі з Шкарпеткою. 

— вже краще? — говорив Микола гладивши мене по голові
— так, дякую, — сказала я, і відсторонилась від нього, — ми занадто близькі стали, як для фіктивної пари.
— так, ти права. Завтра твій вихідний від мене.
— так, один день без Миколи Шапаренка, - засміялася я.
— відвезти тебе? — запитав Микола. 
— в мене є машина, якщо ти не забув.
— але сьогодні, вона біля вашого під'їзду.
— блін, тоді відвези. І так працювати не буду. — коли ми вийшли на коридор я помітила у Марти в кабінеті Ніку. Що вона там сама робить?
— Ніка, ти що тут робиш сама? 
— так, от Марта втекла від Алекса, а Софія повела його купувати нам  морозиво. Стою, чекаю поки закінчите.
— ти на машині? — запитала я. 
— звісно.
— тоді зустрінемося вдома.
— окей.
Ми вийшли на вулицю. Сіли в машину і поїхали.
— через два дні приїде моя колишня і в нас буде вечеря. — раптом промовив Микола. 
— тоді я приготую цю вечерю. 
Ти дурна. Для чого я це сказала? В такі моменти в мене щось вмикається в голові, що говорю такі дурниці.
Коли я приїхала до нас додому,  то розповіла дівчатам про все, що відбулося сьогодні. 
— ти сказала, що приготуєш? — здивовано запитала Ніка. 
— ну Марусю, ти даєш. — сказала Софія.
— ти збожеволіла? — ну, а це вже Марта. 
— ну готувати я вмію. І ви це добре знаєте. — намагалась переконати подруг чи себе, що це нормальна ідея. 
— причина не в приготуванні, а в тому, що ти погодилася на приготування. Та ще й для колишньої його. — повчала мене Софія.
— я сама запропонувала. Я була ініціатором Софійцю. Запам'ятай. Я ІНІЦІАТОР.
Два дні пройшли швидко. Мене за ці дні не чіпав Руслан. Слава богу. Сьогодні я буду готувати вечерю для колишньої Шкарпетки. Допоможіть. Я прийшла на поле до шапаренка. Зараз буде насильство. Булінг.
— ти скоро? Є справи. — запитала я коли втрутилася у тренування Миколи. 
— ні, сьогодні матч. А після матчу у нас вечеря. Якщо ти, звісно не забула.
— хіба забудеш таке.
— ага.
— відмовся від сьогоднішньої гри. — і тут мої очі помітили Олександра Нільсона, — Стоп, що він тут робить? 
— а Алекс теж грає. Маєш шось проти. І я не буду відмовлятися.
І тут він обернувся спиною до мене. І побачила прізвище. І це не те прізвище, що я знаю. Це не Олександр Нільсон.
— будеш. Тож замість тебе сьогодні зіграє брехун футболіст. Він ж заміняє тебе? 
— я не можу, цього зробити. І що за брехун? Ти всім придумаєш назви?
— або ти відмовляєшся або....
— О, ти шантажуєш мене, це саме те, що я люблю. Шантаж улюблена справа, щоб спорити.
— або шукай нову наречену, яка приготує вечерю. Мені всеодно. Тоді я поїхала до офісу буду там сьогодні працювати, а потім поїду додому. І ляжу спати.
— ого, бро ти попав конкретно. — з'явився ні звідки Алекс або ж брехун футболіст.
— а ти закрийся, брехун футболіст. Чи архітектор? Нічого сьогодні все відкриється. Я всім розповім, хто ти є насправді. 
— можна попросити нікому не говорити. — о, то він ще змушує мене мовчати? Чудово. 
— я подумаю. Нічого не обіцяю.
— Алекс, може ти станеш моєю фіктивною дружиною? Ой нареченою. – запропонував Микола Алексу. З них б вийшла ідеальна пара. 
— в Україні заборонені одностатеві шлюби. Але думаю, для вас зроблять виключення. Колясику, через хвилин десять в моїй машині щоб був. Інакше шукай нову наречену. Хоча ти вже знайшов. Ви ідеальна пара. Якщо підете на чотири весілля ви переможете, я впевнена.
— проєкт закрили вже як би. — сказав Микола. 
— я впевнена ви його достойно відкриєте, — сказала я і розвернулася і пішла до своєї машини. Дійсно він через хвилин десять був в машині.
— і куди ти мене везеш? 
— спочатку на базар, потім до нас на квартиру речі візьму, щоб переодягтися. І тоді до тебе приїдем готувати вечерю. І потім приїде твоя колишня Лорена. Прости господи.
— базар? 
— ринок, Колясику.
— я знаю, що таке базар. Просто ніколи там не був, — Після його слів я так засміялася, що не могла стриматися.
— що такого смішного? — Він ще так насупився, що стало ще смішніше.
— тобі майже 30 років, і ти ніколи не був на базарі, це просто смішно, ну камон, Колясику.
— взагалі, то мені 26.
— суті не міняє. Ти обідився?
— поїхали. Краще.
— ти образився.
— ні.
— це не питання.
Ми приїхали на базар, боже він перший раз вживу побачив справжній базар. Я помучу його трішки. Хах. Ну добре не трішки, а трошки багато.
— я тут почекаю. Сторіз викладу якесь. Можливо.
— Ні, Шапаренко, ти підеш зі мною. Сторіз потім викладеш. Не базарний ти тип.
— може не потрібно? Я тут побуду. Краще.
— коли я сказала «підеш» — це означає, що ти підеш. Все крапка. І не біси мене, Колясику.
— не називай мене, так.— ого. Микола Шапаренко просить не назвати його «Колясиком».
— як Колясику?
— так.— мало не крикнув він.
— тоді ім'я зміни. Микола ідеал для Колясика. Радій, що коляскою не називаю. До речі, чудова ідея.
— все годі, — йому нічого не залишається, як піти. Тільки б бачили його лице. Ходив, як мумія. Мене прояснило, коли побачила прилавок з рибою. У мою голову прийшла геніальна ідея. Микола Шапаренко купить нам рибу. А його колишня її з'їсть.
— Візьми ось там рибу. — вказала я на прилавок з рибою.
— рибу? А яку? — здивовано глянув на мене Микола. 
— яка сподобається таку і бери. 
— мені ніяка не подобається. Взагалі могли когось послати за продуктами. — буркотів Микола. Яка маленька дитина їй богу. 
— зараз, я тебе пошлю далеко. І не тільки за продуктами.
— не сумніваюся. — Микола пішов, а що? Нехай вчиться. Все буває уперше. Боже, як мені смішно. Ніколи, так весело не було. Боже, як він там біля привалку руками махає. Бідний продавець. Жіночка напевно вже проклинає його і мене за те, що послала такого клієнта. Він прийшов з рибою. Краще б не приходив. Здається, сьогодні він буде замість риби. 
— це що таке Шапаренко? — вказала я на пакет з тюлькою, яку він купив.
Шапаренко: Риба. Як ти і просила. Щось не так? 
— все не так, Микола Шапаренко. Тюлька? Серйозно, ти хочеш, щоб ми їли тюльку з цибулею?
Шапаренко: а що? Файна маленька. Ти, Маріє, сама мені сказала обрати таку рибу, яка мені сподобається. Я і обрав.
— сам будеш її їсти. Йду якусь нормальну візьму. Моя менша сестра і то кращу  б вибрала. 
— Ліля? —звісно.  Він ж не знає моєї наймолодшої сестрички.
— Софі! Її 6 років.
— чому я її ніколи не бачив?
— бо ти сам так, захотів, — Я пішла вибрала рибу. Найкращу, яка була. Я її запечу з лимоном та помідором. Справи на базарі ми закінчили. Потім поїхали до нас додому. Я взяла те, що мені було потрібно і ми поїхали до будинку Колі. Коли приїхали я почала готування. Через деякий час прийшов Шапаренко. Одразу помітила цю мумію. 
— ти вмієш готувати? — запитала я у Миколи.  Скажи «так». І допоміг б мені з вечерею.
— ти... як ти мене помітила? — запитав футболіст.  Ну якби у мене є очі. Я хотіла це сказати, але не сказала. 
— відповідай на запитання. 
— ні, не вмію. — як шкода. А я надіялась, що вміє. 
— жаль, допоміг б. 
— зато, зять твій Дмитро, вміє. 
— не буду ж я дзвонити до свого зятька і говорити «слухай, мені потрібно допомогти приготувати вечерю для колишньої Шкарпетки», як тобі? 
— ну я б не погодився. — ну ось. Цікаво хто автор цієї ідеї. 
— це вона захотіла? — запитала я. 
— що саме?
— вечерю.
— так, вона не вірить, що в мене є хтось інший. До речі, прийде з своїм хлопцем. Навіщо цього ідіота таскати всюди, як свою собачку. — роздратовано промовив Микола останнє речення.
— ясно, — Коли я закінчила готувати, зрозуміла, що мені потрібно в душ.
— де в тебе душ? — запитала я у Миколи, коли він сидів на терасі за ноутбуком.
— в моїй кімнаті. Ходімо проведу.
Коли ми зайшли, то я побачила  дуже цікаві світильники. Це були космонавти, які в руках тримають кульку. Прикольно.
— як оригінально. — провела пальчиками по космонавтиках.
— побачив в Лондоні захотів купити. Чудово вписалося в інтер'єр кімнати, тобі, як дизайнеру, як не знати, — Я мовчки пішла в душ. Після цього взяла одягла свою білу сукню та привела себе до ладу. — мені здається, що ти занадто шикарно розкішно одяглась на вечерю з колишньою.
— я люблю виглядати дуже красиво, Колясику! О, твоя колишня твоя приїхала.
Шапаренко: і не тільки. — показав рукою на моїх подружок, які крокували до нас.
— ти їх запросив? — радісно запитала я.  
— звісно. — із м'якою усмішкою сказав хлопець. 
— май на увазі, що твоїй колишній буде не солодко з її хлопцем. — підморгнула я Миколі і посміхнулася. 
— вже зрозумів, по їхніх поглядах. — Так, вони дивилися так, ніби вбити її хочуть. Головне, щоб це було у переносному значенні цього слова. А то зв'язків окрім  одного прокурора Дениса я не маю. Оксана адвокат не рахується, а то її разом з ними посадять.
— Марусю, знайомся — це Олег Тягнибок хлопець Лорени. — я засміялася із його прізвища. Чому мені воно здалося смішним?
— ми бачилися, але не встигли познайомитися, 
— всім привіт, а от і ми. — сказав Дмитро, який прийшов взявшись за руки з Лілею, яка була одягнена у рожевий костюм, який складається із спідниці та топу.
— ми трохи запізнилися, бо дехто без нас поїхав. — сказала моя сестра. Здається вона натякала на дівчат. 
— Ти дружина Дмитра? — запитала Лорена. 
— так, а ти та сама колишня Миколи, — Ліля забиває гол у ворота Лорени.  Так тримати,  сестро.
— ну.. — Лорена проковтнула язика. Бо не знайшла слів окрім «ну».
— не нукай, — гаркнула Ліля і Дмитро тут же підійшов відсунув їй крісло. Який джентльмен. 
— вчися. — прошепотіла я Миколі.
— що? — сказав він і відсунув крісло для мене.Коли всі НАРЕШТІ всілися. Ми почали їсти. Оо, як я цього хотіла.
— смачно, дуже я б сказала. — сказала Лорена, — Де замовляли доставку?
— це Марічка готувала.— сказав Микола і в Лорени відвисла щелепа.
— серйозно.? — здивовано глянула на мене Лорена. 
— немає нічого дивного. Щоб так дивуватися. — сказала Ніка їси салат Цезар. 
— так, Маруся завжди у нас готує. І краще ніж ти. Я в цьому впевнена. — а це вже підключилася Марта. 
— так, пробував ваші страви, —сказав Дмитро і тут в цієї видри аж посмішка на всі зуби, — і скажу чесно Софі з Антоном краще б приготували. — одразу посмішка впала була лише темна маса її обличчя. Ха-ха. А зятьок вміє поставити на місце.
— це взагалі хто? 
— діти наші, — о, май гад.  О це Ліля сказанула. Хах. Коли вони встигли народитися? Щось не помітила. 
— важливе оголошення! — піднялася Софія зі стаканом у руках дзеленчи виделкою по стакані, — Не для вас Лорено, а для друзів раз всі тут зібралися. Це квитки. На мій п'ятий сольний концерт. І вас всіх запрошено. 
Тут Софочка почала роздавати квитки всім, ой не всім окрім Лорени і Олега.
— як завжди в фан зоні? — поцікавилася Ніка.
— а ти думаєш, як би вона нам дала в іншому місці, то б отримала добряче. — сказала я.
— так, ха-ха-ха. — розсміялась Софія. — І ще, Микола, передась решта квитків хлопцям. Окей?
— це безкоштовно? — від коли Миколу Шапаренка хвилюють такі речі?
— звісно, що ні. З вас нам по відерку морозива, лате великий стакан, попкорну і все, що ми попросим завтра. — сказала Оксана і я помітила, як з'явився Алекс. 
— всім привіт.
— а ось і прийшов брехун - футболіст. — я б не була собою, якби це не сказала. 
— можна тебе на секунду, — сказав Микола. 
— так, — Ми вийшли на кухню.
— чому він брехун? — поцікавився Микола. 
— тому що, він Олександр Нільсон, архітектор який навчався в Туреччині. 
—  він Андрієвський, а не Нільсон.
— як Андрієвський? — чорт. Ми навіть не помітили,  як на кухню увійшли Ніка з Мартою.
— мій колишній партнер зовсім не архітектор? — Блін, це тапки. Тому що, Андрієвському буде капець. Всі вибігли з кухні у вітальню, де був накритий стіл. Марта дивилася на нього з ненавистю.
— ти Нільсон чи Андрієвський?
— ти знаєш. — спокійно сказав Алекс. 
—звісно, знаю, пане Андрієвський! 
— він Андрієвський ух ти, як змінився, що не впізнати тебе. — захоплено сказала Софія. 
— спочатку потрібно було перевірити про тебе все повністю все. Я думала, що я була занадто жорстока до тебе, але ні. Ти це все заслужив. Я стримуюсь, би не зіпсувати вечерю, але ти її зіпсував. Браво, браво тобі. — сказала Марта. 
Я б сказала, що вечеря закінчилася спокійно, але я збрешу. Тому, краще нічого не скажу. Наступний день я збиралася на концерт Софійки. Білий пухнастий топ та чорні штани. І взула білі з фіолетовими вставками кросівки . Ми всі домовилися, що зустрінемося вже на концерті. А мене мав забрати мій фіктивний наречений.
Дзвінок у двері
А ось і злодій-футболіст. Я пішла відкривати двері.
— привіт, — привітався Микола. 
— привіт, ти швидко до концерту ще година.
— чим швидше, тим краще. — сказав Микола. 
— ти маєш рацію, поїхали, — Ми вийшли я закрила двері на ключ. Зайшли в ліфт. Головне, щоб він не застряг. А то засну, а коли прокинусь, то почну говорити дурниці. А хлопець цього не знає. Але ми не застрягли і все було добре. Сіли у машину і поїхали.
— ти постійно так одягаєшся? — що не так у моєму образі?
— як?
— ну майже всі твої образи білі.
— я люблю білий колір. Та і влітку краще носити білий і не дуже жарко. 
— навіть у білому худі з флісом?
— дуже доречний жарт. Правда? 
— виходь, кохання моє, ми приїхали.
— звідки взялися «кохання моє»?  — а потім побачила журналістів.— а тепер ясно. — Микола взяв мене за руку і ми пішли в середину без коментарів.Навіть коли увійшли не відсторонювалися від одне одного. Мені подобається це, що зараз відбувається.
— як добре. — з посмішкою сказала я.
— що саме? — сказав Микола. Я обернулася до нього так, щоб бачити його обличчя повністю. І сказала:
— все.
Софія запросила нас на концерт. Так, неймовірні емоції, коли бачиш, те що в реальності. Кожного разу неймовірні емоції . Кожного разу ми з друзями стоїмо там, де місця для фанатів. Ми ж самі палкі її фанати. Завжди аплодуємо. І кричимо, що вона найкраща. Це вже п'ятий великий сольний концерт Софійки. Ми божевільні знаємо. Після 2-х років наша компанія відновилась. З нами був Алекс, прокурор Денис і Мудрик. Так, і ще мій наречений. Бо зять завжди був. Не зважаючи на те, що розводилися з Лільою. І ось Софійка співає останню свою пісню, яка недавно вийшла Кульбаби.
Тож цілуй мене і вабив 
Падай зі мною в кульбаби 
Цілого життя життя нам мало
Було би два віддала би
Цілуй мене і вабив 
Падай зі мною в кульбаби 
Цілого життя життя нам мало
Було би два віддала би
Тобі.... Тобі ....