Тетяна Брукс - Ожеледиця

class="p1">— Знаєш, Лавр, жінки не завжди лягають у ліжко з чоловіком на першому побаченні і вішаються чоловікові на шию, як тільки завагітніють!

Ботан прискіпливо дивився на дівчину, але вона раптом з цікавістю почала розглядати стелю.

— Кхе-кхе! — Лавр спробував відволікти увагу Ліки від стелі, та мабуть, там було щось дуже цікаве, тож вона розглядала його з ще більшою увагою. — Продовжуй, — кинув він, повертаючись до Антона.

— Я посміявся і запитав, чи може це почекати до ранку, але вона почала плакати. Ти ж знаєш, Лавре, я не можу, коли Алінка плаче, тож сказав, що зараз приїду і заберу її.

— Ну, і ти поїхав…

— Поїхав, — зітхнув Антон.

— На метро?

— Так. Я… випив…

— Далі що було?

— Я увійшов… Ні, вбіг, влетів у будинок, а вона у холі… Лежить на підлозі… в крові…

— Ти казав, що тебе хтось бачив? — знову не витримала Ліка і тут-таки знітилася від погляду, яким нагородив її сусід.

— Так. Алла Володимирівна, її мати.

— Дивно… І ти нічого не чув, коли входив, нікого не бачив? — термосив Лавр друга, бачачи, що той знесилено опустив руки і зігнувся, наче на нього поклали камінь вагою з тонну.

— Я взагалі нічого вже не розумів. Вона ж плакала, розумієш, плакала!

— Та розумію я, розумію! Не тупий. Професор усе-таки.

Ліка піднялася з крісла і, пересівши на диван до Антона, стала гладити його по плечу.

— А може, хтось виходив з дому в той момент? Ви ні з ким не зіткнулися?

Антон закотив очі, пригадуючи.

— Ні, не зіткнувся. Хоча…

— Що? — Лавр і Ліка з надією витріщилися на нього.

— Ну, не знаю… Машина наче якась від’їхала.

— Та-а-ак, — протягнув ботанік. — Ні номера, ні марки ти, звичайно, не помітив.

— Яка Марка, Лавре? — закричав. — Який, до біса, номер? Я ж не знав! Та й темно ж було! — Антон знітився, здувся, як проколота велика повітряна куля. — А потім я побачив кров… на руці, — закінчив зовсім тихо.

— А звідки взялася кров на руці? — пожвавішав Лавр.

— Так кут столу був у крові. Я на нього сперся, коли тіло… Алінку побачив — голова закрутилася.

— Та-а-ак, — знову мовив Лавр зосереджено. — Треба йти в міліцію і все їм розповісти.

— Ти що!? — злякався Антон. — Вони ж відразу мене посадять!

— Не посадять. Ти ж не вбивав? Розберуться і відпустять.

Ліка, подивилася на сусіда зі співчуттям.

— Ти чого на мене дивишся, ніби я душевно хворий? — розлютився ботанік. — Поліції треба все розповісти, адже невідомо, що там наговорять її родичі! А що, як це хтось із них? Вони ж нараз Антоху в убивці запишуть!

— Саме так, — Анжеліка стала збирати порожні кавові чашки. — Ти ось навіть нашу міліцію поліцією обізвав. Лавре, це тобі не Америка!

— І що ти пропонуєш?

— Пропоную Антона поки що сховати, а самим знайти вбивцю.

— Знайти вбивцю? — Лавра аж підкинуло від обурення. — Ти що, знаєш, як шукати вбивць? У тебе є хоч якісь навички слідчого? Ти хоч маєш уявлення, як ведеться розслідування, скільки всього треба знати і вміти?

— Я не знаю. А ось ти, схоже, знаєш. Або можеш дізнатися — ти ж професор!

— Я — професор біології, Анжеліка. Я ботанік.

— Ботаніки теж розумні бувають. І не називай мене Анжелікою! — раптом розлютилася дівчина і зникла в кухні.

Антон з подивом подивився на друга.

— Не звертай уваги, — відповів Лавр на його німе запитання. — Так, зараз тобі треба поспати. Поживеш поки що у мене. Якщо поліція, тьху, міліція більше до мене не прийде, залишишся, поки ми щось не з’ясуємо. Все одно більше тобі йти нікуди… Я тимчасом подумаю, що можна зробити і до кого звернутися. Якщо полі… міліція прийде, опір не чини, щоб не зробити гірше. Я впевнений, що правда рано чи пізно відкриється.

— Краще рано, — мимоволі пробасив Антон.

— Звичайно, краще рано, — розсердився господар квартири. А ще краще, щоб цього взагалі не було!

І тут за дверима вибухнув дзвінок.

Борейко йде по сліду

— Ну, от і все, — розчаровано проказав Антон.

Лавр подивився на друга зі співчуттям і пішов відкривати двері. Ліка вибігла з кухні за ним.

— Не відкривай, — шипіла вона, — не відкривай!

Та було вже пізно.

— Вітаю. Лавр Георгійович? — запитав чоловік невеликого зросту, дуже втомлений і трохи розпатланий з виду.

— Добридень! — відповів Лавр, ширше відриваючи двері і пропускаючи чоловіка в квартиру. — Так, це я.

— Навіть не запитаєте, хто я і навіщо прийшов? — здивувався візитер.

— З вашого вигляду зрозуміло, що ви не спали всю ніч. А оскільки ваші люди вже тут побували, не бачу сенсу даремно коливати повітря порожніми запитаннями. Скажіть, як до вас звертатися, і давайте не будемо завдавати один одному неприємностей.

— Ваша подруга, здається, абсолютно іншої думки, — посміхнувся Борейко, дивлячись, як Ліка метає блискавки очима.

— Анжеліка не моя по… Вона сусідка, — знітився Лавр. — Ми тут обговорювали… Проходьте, будь ласка…

— Олександре Івановичу Борейко, — представився, нарешті, слідчий. — Мені доручено розслідувати обставини смерті Аліни Шмідт.

— Проходьте, Олександре Івановичу! Анжеліко, звари нам, будь ласка, ще кави. Чи ви чай? — Лавр уперто називав дівчину її повним ім’ям.

— Ні-ні, кави було б добре, — Борейко пройшов до кімнати, підсунув стілець і сів на нього навпроти укляклого Антона.

— Навіщо є ти, Антоне, змушуєш мене, старого, за тобою ганятися?

— Так… злякався я, — прохрипів хлопець, що став схожий на великого пониклого ангела. Потім він прокашлявся і повторив: — Я злякався.

— Воно й зрозуміло, — погодився Борейко, роблячи маленький ковток запашної кави і мружачись від задоволення. — Хороша кава. З Америки?

— Так, — кивнув Лавр. — Люблю цей бренд, Peet’s Coffee, а у нас його немає. От і вожу.

Ліка розставила чашки з темно-коричневим напоєм іншим і сіла на диван поруч з Антоном.

— Ну, розповідайте, Антоне, що сталося. Що ви бачили, що чули?

— Так що, ви мене в тюрму садити не будете? — щиро здивувався хлопець.

— Якщо ти вбив, то посаджу обов’язково. А поки я хочу знати, що сталося.

Антон обвів поглядом друзів. Лавр дивився на Ліку, ніби хотів сказати: «Ну, а що я говорив!» Вона дивилася на дурні рожеві помпони своїх домашніх капців, і зараз вони здалися їй ще дурнішими, ніж завжди. Тому вона промовчала.

Антон повторив свою розповідь для Борейко. Слідчий поставив кілька додаткових питань, на які отримав відповіді, задовільно покивав головою і, крекчучи, підвівся.

— Слухай мене уважно, Антоне Юрійовичу! За всіма правилами я мав би зараз посадити тебе у слідчий ізолятор. Але не думаю, що ти такий дурний, щоб вбити Аліну та ще