Тетяна Брукс - Ожеледиця

він побачив фотографію на стіні. Вона була прикрита вишитим рушником, тож Георгій подумав, що там захована якась дорога ікона. Він заглянув під рушник. Юстина опустила очі. Там була фотографія, з якої на Георгія дивилися сама Юстина, Гнат, а між ними, обнявши батьків за шиї, широко посміхався хлопчисько років десяти-дванадцяти.

— Син… — задумливо промовив Георгій. — Твій Гнат повіз ховати пацана! Йому що, вже дванадцять?

— Якщо не пам’ятаєте, — звернувся Борейко до слухачів, котрі буквально вклякли від жахливих подробиць, які так колоритно описував слідчий, — десь у цей час Сталін підписав наказ про те, що можна розстрілювати дітей з дванадцяти років. Втім, товариш комісар не став мудрувати — просто забрав з собою Юстину, вирішивши, що чоловік повернеться і, природно, захоче врятувати дружину. Прийде, нікуди не дінеться! Але йому так хотілося швидше заволодіти гордою українкою, що він у той же вечір наказав привести її в його кабінет на допит. Результат допиту ви бачили на фотографії, — зовсім тихо промовив Олександр Іванович, підсунувши до Лавра і Ліки знімок, де лежала понівечена жінка, а над нею, поставивши на неї ногу, стояв Георгій Ісаакович Лерман. — Мабуть, горда жінка не здавалася, і він почав її катувати. Цілком імовірно, крім того, що він просто хотів її фізично, він намагався дізнатися, куди її чоловік повіз хлопчика. Думаю, він сп’янів від влади над нею і крові. Проте вона йому, схоже, нічого не сказала.

— Так це… — покрилася холодним потом Анжеліка. — Це не може бути мама Антона.

— Ні. Це його бабуся.

— А дівоче прізвище Нінель Георгіївни — Лерман, так? — зробив очевидний висновок Лавр. — Ще коли я був у Нінель Георгіївни, я звернув увагу на фотографію, де вона, маленька, разом зі своїм батьком. Він був у формі НКВД.

— Але навіщо вона вбила свою внучку? І Антона…

— Справа у тому, що коли Гнат повернувся і дізнався, що трапилось, він убив Лермана. Його спіймали і розстріляли як ворога народу на очах у дівчинки, щоб вона знала, як розправилися з убивцею її батька. Вже не знаю, за якими генетичними законами, але склалося так, що Антон дуже схожий на свого діда: ті ж великі блакитні очі з опущеними зовнішніми куточками, від чого вони здаються сумними, те ж довге кучеряве біляве волосся. Вона впізнала його. Бідна старенька…

— Бідна?! — обуренню Ліки не було меж. — Бідна старенька? Вона вбила не тільки свою онучку і Антона, а ще й свого правнука — ненароджене безгрішне створіння. Його за що?

— Він був частиною тієї людини, яка вбила її батька. Вона не могла допустити, щоб ідею, яка була сенсом життя її батька і її власного життя, знехтували. А бідна тому, що все життя берегла у собі ненависть, носила її з собою всюди, думала про неї, плекала. А тут Майдан… Боротьба українців за незалежність… Тут вона й «посковзнулася» перший раз. А як тільки побачила Антона — «впала». Її ненависть проросла, заколосилась, розквітла і визріла кривавим плодом помсти. Я все зрозумів, коли побачив фотографії, які Антон розглядав перед смертю. Він теж здогадався, і теж не відразу. Стара запросила його до себе і запропонувала пом’янути внучку, а оскільки пити горілку, куди вона ввела отруту, Антон відмовився, запропонувала забрати пляшку з собою. Вона вірно розсудила, що рано чи пізно хлопцеві захочеться випити. Можливо, навіть розділити випивку з вами. Це теж гріло їй душу, ви ж теж були на Майдані, значить, теж вороги.

Олександр Іванович хвильку помовчав, а потім продовжив:

— Антон, до речі, намагався залишити мені підказку. Дивіться, на іншій фотографії маркером криво написано «спи…» Але я вже й сам здогадався… Мені з першого погляду ця спиця в екібані здалася дивною. Думав, що фарба, а тоді задався питанням, навіщо було фарбували її у такий противний брудно-коричневий колір, адже він абсолютно не підходив до інших кольорів екибани…

— Кров?

— Так. Ці спиця гріла ненависть старої, заспокоювала її. Вона так і не викинула її, як мала б зробити. Сентиментальна…

— Але ж коли вона могла вбити Аліну. І як?

— Нінель Георгіївна чула, як її невістка лається з онукою. Було пізно, в кімнаті було тихо, вона в’язала перед сном. Прочинила двері, щоб усе добре чути, а краще навіть бачити, що відбувається. І побачила. Алла Володимирівна штовхнула дівчину, та впала і вдарилася скронею об кут стола. Але у Нінель Георгіївни, на відміну від переляканої майбутньої мерші, холодний розум. Вона бачила, що онука жива — Аліна дихала. Тож стара вийшла до неї — ніби для того, щоб допомогти, а сама, як тільки Аліна спробувала підвестися, тицьнула спицею в ту ж забиту скроню. Сподівалася, що ранку взагалі не помітять — вважатимуть, що дівчина померла він удару об кут стола.

— Але ж вона не ходить! — наївна Анжеліка не могла повірити у таку підступність.

— Ще й як ходить! І мислить дуже чітко і жорстко. Вона хотіла створити ілюзію, що не може обходитися без крісла, щоб усі вважали її безпорадною. А по-друге, ми мали вважати, що якби вона убила онуку, то на колесах інвалідного крісла обов’язково залишилися б сліди крові, а їх немає.

Кімнату заповнили сутінки, але світло не вмикали. Замість цього Анжеліка принесла звідкись три великі свічки і запалила їх. Лавр наповнив коньяком келихи.

— Давайте згадаємо всіх, хто пролив кров у боротьбі за людську гідність, — Лавр устав, і всі зробили те саме. — Всі ці політичні морози, вітри й завірюхи, гарячі й холодні війни не тільки змінюють устрій і систему державного управління в країнах. Вони заморожують долю кожної людини. Ми ковзаємо по цій жахливій ожеледі зовнішніх, між країнами, і внутрішніх, людських відносин замість того, щоб розтопити цей штучно створений лід, твердо стати на ноги і сміливо рухатися до свого щастя. Не вбиваючи, не ображаючи і не принижуючи один одного. Я не знаю, як це зробити. Давайте подумаємо разом.