Тетяна Брукс - Ожеледиця

— Але ж це… — пролунав шепіт і замовк.

Ніхто не ворушився. Здавалося, якби муха пробігла по столу, її дрібні кроки прогриміли б, як стукіт кінських копит.

— Отже, Валерію Борисовичу, кого ви бачили?

— Я? — перепитало бідне, тремтяче усім тілом створіння. — Я Антона бачив, коли до машини йшов… Антон приїхав на машині і йшов до будинку…

— А до того? Тут, у цій до кімнаті кого ви бачили?

Хлопець раптом важко задихав, захлипав, замугикав. Почав озиратися у пошуках підтримки, натикнувся поглядом на холодні пронизливі очі, подивився на матір і заплакав. Ридма.

Раптом тверда впевнена рука «відкрутила мюзле» і вивільнила напругу, котра вирвалася з уст, як шампанське з пляшки, відразу знизивши тиск.

— Годі! Припиніть цей цирк! Це я вбила свою внучку. І того, білявого, теж я.

Усі повернулись на голос:

— Ви?

«Часи не обирають — у них живуть і помирають» (А. Кушнер)

Три життя за ідею. Зерно цієї ідеї сиділо у ґрунті більше сімдесяти років. Але не висохло, не загинуло. Чекало благодатного живлючого добрива — смердючого, безсоромного, кривавого, щоб прорости кошмарним злочином.

У не надто прибраній кімнаті професора ботаніки за звільненим від паперів і папок журнальним столиком сиділи троє. Двоє мовчали — слухали, а коротконогий крутолобий чоловік з животиком говорив. Спочатку спокійно, втомлено, наче через силу, без кінця потираючи долонями набряклі повіки. Він втомився. Це було помітно, навіть дуже. Але йому потрібно було виговоритися. Йому потрібно було вимовити це вголос, інакше він не міг повірити у те, що сталося. Тому він прийшов сюди — щоб виговоритися, щоб розділити свої сумніви і повірити, що все це — не противний кошмар, який прилипає до тебе на цілий день, а іноді й на кілька днів після того, як тобі здається, що ти прокинувся.

Слухачі — один з них професор ботаніки, інша — його наречена Анжеліка, знали Борейко як спокійну, врівноважену, навіть флегматичну людину. А зараз завмерли, здивовані зміною, і, здавалося, боялися пропустити хоч слово.

— Уявіть, у одній молодій напівєврейській родині Жорика Лермана і інтелігентної вчительки російської мови і літератури на околиці Москви у 1934 році народилася донька. У ранній юності Жорик був простим кримінальником. Це вже потім він став затятим шанувальником радянської влади і очолив профспілковий комітет однієї з периферійних фабрик «Більшовичка». Умов його звільнення з в’язниці було дві. Перше — він повинен одружитися на росіянці, яку йому вкаже партія, друге — він буде виконувати свій громадянський обов’язок, стежити за своїми товаришами по службі, сусідами, родичами і повідомляти куди слід про їх наклепницькі вислови чи негідні вчинки.

Олександр Іванович говорив усе голосніше, потім схопився, почав ходити від однієї стіни до іншої, стрімко, наскільки дозволяла фігура, розвертаючись на підборах та нервово жестикулюючи. Його блакитні очі наповнилися болем.

— Тоді будувалося нове суспільство. Будувалося на основі не загальнолюдських моральних цінностей, а ідеологічної доктрини. Вірність цій доктрині, партії і її вождю повинна була стати важливішою за любов до матері і батька. Так виховувався масовий цинізм. Так високими ідеями виправдовувалася підлість. Доноси вже не просто заохочувалися — вони були оголошені виявом найбільшої громадянської сумлінності й сміливості.

Жорик виконав обидві вимоги партії і втрапив у струмінь. Він став Георгієм Ісааковичем і настільки був вдячний партії й уряду за звільнення, що навіть доньку свою назвав ім’ям великого вождя усіх часів і народів: Нінель — Ленін, якщо прочитати у зворотному напрямку. Думка дружини, природно, не враховувалася — її взагалі ніхто не питав. Але вона й не заперечувала — вона боялася свого повсталого з криміналу чоловіка.

У сорок першому (маленькій Нінель тоді ледь виповнилося сім років) Георгія Лермана направляють у Західну Україну для боротьби з ворогами радянської влади. Зібравши свої пожитки, доньку й дружину, він відправився виконувати завдання партії у Львові.

Їх поселили в будинку розстріляної родини «ворогів народу», які «знахабніли настільки, що читали Біблію, та ще й українською мовою». По сусідству Георгій побачив незвичайної краси жінку. У неї, як виявилося, був чоловік — високий, плечистий, з ясними блакитними очима, білявим кучерями до плечей і довгими вусами, що обрамляли пишні губи. Та що для Лермана той вуйко-хохол? Жорик поняття не мав, що означає українське «вуйко», так само, як і «хохол», та й не намагався з тим розбиратися. Йому ці слова здавалися образливими, от він і називав усіх українців чоловічої статі вуйками і хохлами, а жінок — хохлушками. «Буде виступати — стратимо, — вирішив п’яний від відчуття своєї влади товариш Лерман. — І державі користь, і мені радість».

На його пропозицію прийти у його кабінет, щоб дати свідчення, Юстина (так звали красуню) глузливо розсміялася йому в обличчя.

— Ой, пане, — казала вона. — Хіба ж ми мо з високими панами? Ойно у вас жінка — краля гарна, з косою до пояса, дитинка мала… — вона перестала сміятися і подивилась на нього з викликом. — Тебе ж сюди вбивати нас прислали? От і роби своє діло! Як мо жити у домі, де дітей малих постріляли, як курчат? Пропустіть! Йдіть собі! Не гнівіть Бога!

Лавр і Ліка мовчали. Вони сиділи, щільно притулившись один до одного, і не зводили очей зі слідчого, котрий бігав по кімнаті. Вони ніби самі опинилися у Львові 1941 року — такий красномовний і переконливий був Борейко. Голос його тремтів, вібрував, щока смикалася у нервовому тіку, губи кривилися в гримасі презирства. Нарешті він зупинився і сів чи, швидше, впав у крісло, що стояло навпроти дивану. Втомленим, якимсь просівшим голосом продовжив:

— Чи міг проковтнути таку відмову Георгій? «Все одно моя буде!» — затявся. І розробив план: Гната, чоловіка її — в тюрму. У третю, що в Золочівському замку — вона найстрашніша. Напевне, у них в будинку щось українською, тобто їх гидкою мовою знайдеться, тож їй умову: як не даси те, що хочу, розстріляю твого патлатого як ворога народу, а даси — відпущу. Ні, відпускати він Гната, звичайно, не збирався — хотів якнайдовше використовувати його для впливу на горду хохлушку. Тільки плану його підлому завадила маленька несподіванка: на момент обшуку, яким Георгій Лерман, щоб уникнути непорозумінь, керував особисто, і під час якого дійсно були виявлені Біблія українською мовою і старий зошит, куди сама Юстина записувала свої вірші (природно, теж українською), Гната вдома не виявилося.

— Де твій патлатий? — кричав розгніваний борець за радянську владу. І раптом