Наналі Найт - Таємниця лісу Залленс , Наналі Найт

 Аарон намагався прибратися в кімнаті сестри, де стався недавній бунт. Це давалося тяжко.
 Раптом він замислився.
-"Навіщо Шон дзвонив на три нулі?"-питав сам себе.
 Хлопець залишив віник біля ліжка і вийшов із кімнати. Підійшов до телефону і набрав три нулі. Йому було цікаво, що мало статися.
 Дивно, але хтось підняв слухавку.
-Ало? Шоне, це ти?-запитав досить знайомий, ніжний жіночий голос.
 Аарон був шокований. Це мати. Він відчував, як у нього стискалося серце в грудях. Він не міг повірити в це. 
-Мам, це ти? Де ти зараз?
-Аароне, дай трубку батькові!
-Добре.-відповів він.-Тату, іди сюди. Це терміново!
 Ніколас підбіг до сина.
-Що там?
-Візьми.- радісно сказав Аарон і простяг трубку.
-Ало?
-Ніколас!
 Він аж здригнувся від голосу. 
-Мішель... це ти?
-Так, я жива!
-Не може бути, але де ти?
-Не можу довго пояснювати. Попроси Шона розповісти!
 Зв'язок почав перериватися.
-Стій! Скажи, куди ти зникла?
 Мішель поклала слухавку. У Ніколаса пішли сльози.
-Він мав рацію... ми йому не вірили.
-Варто поїхати до нього.-сказав Аарон.-Забрати його.
 Він міцно обійняв батька, який ридав від щастя, що його кохана жива.

 У цей час Шон розмовляв із психотерапевтом. Він уже не бреше і відповідав прямо.  Після опитування його перевели до палати. Там був лише один сусід. Людина з лисиною і шрамом біля брови. 
-Як тебе звати?-спитав він, як тільки Шон присів на своє ліжко.
-Шон.- відповів невпевнено хлопчик. Він боїться сказати хоч щось. Адже він знає, що психопати не контролюють своїх дій.
-Мене Дорман.-сказав чоловік, посміхаючись. Він помітив, що хлопчик не довіряє йому.-Не бійся, я не психопат.
-Тоді чому ви тут?
 Посмішка у чоловіка спала з лиця.
-Якщо правду скажу, точно не зважаєш це нормальним.
-У мене теж саме.
 Вони дивилися один на одного кілька секунд.
-Добре, розповім все, тільки не збігай відразу.
 Він засміявся, а потім кашлянув. Шон просто дивився на нього.
-Загалом, працював поліцейським у місті. Помічав, що люди часто пропадають без сліду.-почав він.-До того ж у лісі.
 Амстронг розглядав чоловіка. Він згадав його з газети, про зникнення людей.
-Так, ви ще тоді інтерв'ю давали газеті.
-Так ось, у мене була дочка Хреста. Нещодавно вона зникла в лісі, коли ми гуляли. Кілька днів спроб знайти її залишилися безуспішними. 
 Дорман узяв кухоль, що був на тумбі і випив з нього.
-Один раз посеред лісу знайшов сходи. Ніби нізвідки! Я піднявся по ним і потім примудрився впасти. І якось заснув і прокинувся в тому ж місці, але виявилося все не так. Це було спорожніле місто, де не було нікого, окрім жахливих монстрів! Я вибрався і пізніше розповів моїм друзям, вони мені не повірили. Вважали, що я збожеволів, через втрату дочки.
 Він тяжко зітхнув. 
-А у тебе що?
-Майже теж саме, тільки шукав маму.
 Чоловік подавився напоєм із кухля. 
-Ти теж їх бачив? Я знав, що я не один такий!
 Дорман відкашлявся.
 Після тривалої розмови той перевів тему:
-Ти схожий на мою далеку знайому.-замислився Дорман.-На Аманду чи її сестру...
-Я племінник Аманди.
-Та ну! Дуже схожий,-вигукнув він.-Як вона поживає?
-Добре.
 Двоє ще довго спілкувалися.
-То значить, пропала твоя мама?-зрозумів Дорман.-Я не точно пам'ятаю, як вона виглядає, але Аманда часто водила її до школи.
-Так, вона пропала і я її знайшов у тому світі.-відповідав Шон.-Я розповів все брату і батькові, але вони сказали, що це неможливо. Тепер я тут. Разом із вами.
 Дорман на мить посміхнувся.
-Ти хочеш вибратися зі мною звідси?-спитав він.
 Шон замислився. Він реально хотів зараз вибратися і піти рятувати маму від монстрів, але чи варто йому довіряти? Може він спільник монстрів? Чи дійсно збожеволів тут?
 Але вибору у хлопчика особливо не було: або сидіти з Дорманом, або втекти. Він кивнув у відповідь.
-Добре.-очі Дормана кинулися на ліжко хлопчика.-У нас на це одна спроба, тому слухай уважно.