Гюдрун Скреттінг - Антон та інші зі зграї

дні трохи крутішим, ніж досі, я відразу помічаю, що Сіндре й Карл мають рацію: Ейвінн і Нільс однозначно заучки. Бо, доки я спроквола, розтягуючи час, розгортаю книжку, вони накидаються на «Стадо або життя» і вже щодуху шарудять сторінками.

Я теж читаю, але не так запопадливо. «Тварини тримаються зграями, щоб вижити в безжалісному світі», — написано в книжці.

Я думаю: безжалісний? А птахи, які радісно щебечуть, і коти, які вигріваються на сонечку? Як на мене, життя тварин — суцільна ідилія. Сонце, дзижчання комашиних роїв, пташиний спів. Саме тому я залюбки став би комахою.

А вже за мить думаю: рій і стадо мають багато спільного. Може, таки варто більше довідатися про стадне життя. І влитися, так би мовити. Тваринам, здається, це дуже легко вдається.

Принаймні гну на обкладинці має цілком вдоволений вигляд.

— Тут написано про спілкування…

Невгамовний Нільс уже на третій сторінці. І не такий вже він скромник, як я спершу думав. Ось Нільс трохи пустотливо поглядає на решту групи й зачитує вголос: «Стадні тварини спілкуються одні з одними за допомогою звуків, запахів і мови тіла», — і пирхає.

— Уявляєте, якби людям довелося спілкуватися через ЗАПАХИ!

Ейвінн теж сміється за своїми окулярами з грубими скельцями.

— Перділи б одні до одних, нє?

Ні Карл, ні Сіндре зараз не дивляться у наш бік, і я дозволяю собі теж тихенько посміятися.

— А звуки? — веде далі Нільс. — Люди теж спілкуються звуками. Розмовляють же…

Я не кваплюся.

— Ну… — протягло кажу. — Але звуки тварин значно простіші. Я маю на увазі: хрю або му… Що тут складного?

Моя група знову регоче.

Сам я сміюся не так щиро, бо у вухах досі лунає зверхнє гиготіння Карла, коли Уле сказав «біола». У тваринному світі «біола» ні до чого. Це смішно…

Що ж, одне відомо напевно: тваринам простіше спілкуватися за допомогою звуків і запахів.

— А як спілкуватися мовою тіла? — не вгаває Ейвінн.

— Коли моя мама сердиться, це відразу помітно! — хихоче Нільс.

Ми посилено думаємо, гойдаючи в повітрі олівцями.

— Одного разу я бачив по тєліку хохлача.

Це знову озивається Нільс.

— Хохла… кого? — питає Ейвінн.

— Тюленя… То така тварина, як морж, — пояснює Нільс. — Він може надувати носа великою булькою, коли хоче похизуватися собою перед іншими. Чим не мова тіла?

Я мимоволі всміхаюся сам до себе. Якби наш клас був стадом хохлачів, я знаю, хто мав би носи-бульки.

Я зиркаю на Крутого Карла й Суперового Сіндре в групі по сусідству. Вони розвалилися на стільцях, заклавши руки за голови. Круті наскрізь!

Потім переводжу погляд на Уле, який чемненько сидить і трусить ногою, аж парта скрипить.

Мова тіла, думаю я. Варто її навчитися.

Тільки ж не брати приклад з хохлача.

МАРТІН І БІЦЕПСИ

— Це — Мартін, — каже Іне.

Ранок. Іне чекає біля шкільної огорожі.

Хлопець поруч з нею високий. У нього майже чорне волосся, а плечі ширші, ніж решта тіла. І хоч надворі холодно, він вдягнений у футболку на короткий рукав. Ну, ясно! Треба ж продемонструвати свої біцепси.

— Привіт, — усміхається Мартін з карими очима й цілком нормальними вухами.

Мартін — зведений брат Іне. Той, що живе в будинку, де що другий тиждень живе й Іне. Якому геть не п’ять рочків і який, звісно ж, не катається на триколісному велосипеді. Зате має біцепси й трицепси, як середньостатистична горила.

— Привіт, — киваю я і не спішу подавати руки — щастя, що маю кишені.

Уле байдуже до Мартінових біцепсів.

— У який клас ти ходиш? — питає він.

Я бачу, як Уле доводиться трохи задирати голову, щоб бачити Мартіна, хоча Уле вищий за мене.

Іне всміхається.

— Мартін вчиться у моєму класі.

Моя нижня щелепа відвалюється нижче пупа.

ЩО?! У класі Іне? Я не менше п’яти разів переводжу погляд то на Іне, то на Мартіна. А на думці крутиться:

1. Це я мав би вчитися з Іне в одному класі.

2. Чому це вона так мило усміхається?

Мартін теж усміхається. Лише цього ще бракувало! Усміхається білющими зубами. Мартін, з гладенькою шкірою і підборіддям, як у Гаррісона Форда, що грав Гана Соло в «Зоряних війнах». Форда у молодості, звичайно.

Уле киває.

— То ми тепер по двоє друзів у двох класах, — задоволено підводить він підсумок.

На жаль, я мушу тримати свою злість у рамках, коли Іне з Мартіном стоять так близенько. По двоє друзів у двох класах, ага… Мені все більше не подобаються числа.

Ні, звісно ЦЕ нічого ще не означає. Якби я хотів скласти список своїх найстресовіших провалів у житті, числа там не були б основним пунктом. А список був би таким:

1. Мартін.

2. Мартін.

3. Мої верхні кінцівки. І тут мова не про горилу. Скоріш про комара.

4. Порочний Пер.

(Я міг би ще додати п’ятим пунктом у дужках броколі. Але це було б майже несерйозно.)

— То що… придумаємо якусь розвагу після школи? — питає Іне й додає: — Вчотирьох!

Вчотирьох? Не знаю, як називається число, те, котре НЕ щасливе.

— На жаль, я вже маю одну домовленість, — кажу я.

Певною мірою, це правда. Мушу купити кросворд для Сіґне Салвесен.

Дзвонить дзвінок на нинішній перший урок — мистецтво і ремесло. З Утою.

Якихось особливо приємних новин у неї для нас не знайшлося. Уся наша паралель має пізніше восени поставити мюзикл. А НАМ, нашому класу, треба пошити «завісю» для сцени.

Клас стогне. Переважно хлопці, звісно. Завіса! Що може бути нудніше!

— Кожен з вас повинен пошити якусь фігуру, на ваш вільний вибір, а потім ми їх пришиємо на велику завісу, — пояснює Уте. — Зрозуміло?

Карл насмішкувато шкіриться.

— Наскільки вільним може бути вибір? — питає він з місця, навіть не піднявши руки.

Уте вдає, що не почула, свист у класі теж ігнорує.

— Спершу намалюємо ескізи.

Фігура на вільний вибір. Я щосили мізкую, що ж вибрати. У кожному разі, щось просте. Я, правду кажучи, маю сертифікат за шостий клас з шиття на швейній машинці, але це ще зовсім нічого не означає. Онде Уле пришив торбинку з перевдягачкою на фізкультуру до своєї футболки й попри те також отримав сертифікат.

Я з цікавістю роззираюся навколо. Карл малює біля мене цицьки, а Сіндре — пісюн. Але з наближенням Уте скоренько зіжмакують папірці.

— Хтось з вас, високих і сильних хлопців, міг би мені допомогти? — запитує вона.

Уте дивиться у наш бік, та звертається аж ніяк не до мене.

Сіндре найцибатіший у класі, відразу встає, так… недбало й неквапно. Він завиграшки знімає з високої шафи величезну коробку з клаптиками тканин.

— Качаюся, — пояснює він, знову сідаючи на місце, закочує рукав і показує чималенький м’яз передпліччя. — Останній місяць тренував щодня.

Карл схвально шкіриться.

— У мене — те саме! Скоро будуть «кубики» на животі.

— І в мене!

На жаль, це вихопилося у мене. Мені відразу хочеться відкусити собі язик. Бо Сіндре й Карл витріщаються на мої руки. Довго…

— Е-е… я треную… внутрішню силу… — белькочу я.

— Внутрішню силу?

— Це така… нова методика, — швидко пояснюю я. — З Перу…

Саме тієї миті повз нас, на моє щастя, знову проходить Уте. Ми притьмом схиляємося над своїми аркушами, я щодуху малюю футбольний м’яч, який чомусь схожий на яйце.

— Радо послухаю, з чим ви визначилися, — усміхається Уте до класу.

— Баскетбольний м’яч, — каже Сівер.

— Гандбольний м’яч! — вигукує Сара.

Не найкреативніший клас