Стівен Кінг - Джералдова гра, Стівен Кінг

Так, ваша честь. Так.

Так, так, так.

Поки Джералд продовжував розводити їй ноги, Джессі почула, як сама відповідає судді, схожому на Гаррі Різонера, про те, як вони почали з шовкових шарфів, і про те, як вона дозволила грі тривати, від шарфів до мотузок, а згодом і кайданок, хоча це її швидко втомило. Фактично остогидло. Остогидло настільки, що Джессі дозволила Джералдові відвезти її за шістдесят три милі з Портленда до озера Кашвакамак у будній день у жовтні. Настільки опротивіло, що вона знову дозволила йому прикувати себе, наче пса. Настільки воно набридло, що на ній були лише нейлонові трусики, такі просвітчасті, що крізь них можна читати рекламну рубрику «Нью-Йорк Таймс». Суддя в усе це повірить і глибоко їй співчуватиме. Звісно ж. А хто б не співчував? Джессі бачила, як стоїть на місці для свідчень і говорить: «Отже, я лежала на ліжку, прикута до нього, на мені не було нічого, крім трусиків від “Вікторія Сікрет”, і я усміхалась, але в останню хвилину передумала, і Джералд знав про це, тому це зґвалтування».

Так, сер, саме так воно й буде. Мамою клянуся.

Розвіявши цю жахливу фантазію, Джессі побачила, що Джералд смикає її за труси. Він стояв на колінах у неї між ногами, обличчя таке вчене, що виникала спокуса подумати, ніби він планує складати кваліфікаційний іспит на звання адвоката, а не взяти свою неохочу дружину. По підборіддю з середини товстої нижньої губи збігав ручай білої слини.

«Дозволь йому, Джессі. Нехай спустить своє молочко. Це через те, що в яйцях, він сходить з розуму, сама знаєш, лише тому. Вони всі від цього дуріють. Коли він позбудеться цього, зможеш знову з ним поговорити. Зможеш розібратися з ним. Тому не влаштовуй бучу… просто полеж собі й дочекайся, доки він вижене біса».

Гарна порада, і, мабуть, вона дотрималася б її, якби не присутність чогось нового всередині. Ця безіменна новоприбула, очевидно, вважала, що звичне джерело порад Джессі — голос, який вона з роками звикла називати Господинька Берлінґейм, — насправді сцикуха найвищої проби. Джессі ще могла дати речам іти своєю чергою, проте одночасно сталися дві події. По-перше, вона усвідомила, що, хоч руки й прикуті до ліжка, ноги вільні. Тільки-но вона це зрозуміла, цівка слини звисла Джералдові з підборіддя. Вона якусь мить там повисіла, видовжуючись, а тоді впала Джессі на живіт, одразу над пупком. Щось у цьому від­чутті було знайоме, і її охопило жахливої сили дежавю. Кімната навколо ніби потемніла, наче всі вікна, включно зі стельовим, замінили на панелі тонованого скла.

«Це його кінча, — подумала вона, хоча й чудово знала, що це не так. — Це його блядська кінча».

Реакція Джессі була націлена не стільки на Джералда, скільки на те мерзенне відчуття, що переливалося з глибини розуму. Цілком буквально вона діяла не роздумуючи, а просто брикнула з інстинктивною панічною огидою жінки, яка усвідомлює: те, що тріпоче, заплутавшись у неї в волоссі, — це кажан.

Вона смикнула ноги до себе, ледь не вціливши правим коліном у його підборіддя, а тоді вистрелила босими ступнями, наче поршнями. Підошва й підйом правої стопи глибоко врізалися йому у випин живота. П’ята лівої вдубасила по твердому кореню пеніса та яєчках, що звисали, наче бліді стиглі фрукти.

Джералд хитнувся назад, дупа опустилася на грубі безволосі литки. Він закинув голову назад, обличчям до стельового вікна й білої стелі, що світилася сонячними зайчиками, і високо й хрипко закричав. Водночас на озері знову скрикнула гагара, ніби диявольськи заперечуючи. Джессі все це прозвучало, мов одна людина в парі спів­чуває іншій.

Джералдові очі вже не були звужені, та й не світилися також. Вони були широко розплющені, блакитні, як сьогоднішнє бездоганне небо (думка про те, щоб побачити те небо над по-осінньому порожнім озером, стала вирішальним чинником, коли Джералд потелефонував з офісу й сказав, що відклав справи і чи не хотіла б вона з’їздити в їхній літній будинок принаймні на день, а можливо, лишитися на ніч), і світилася в них лише зболена лють, на яку Джессі було важко дивитися. Обабіч шиї випиналися шворки сухо­жиль. Джессі подумала: «Я їх не бачила ще з того дощового літа, коли він покінчив із садівництвом і вибрав собі натомість інше хобі — “Джей Дабл’ю Дент”[12]».

Його крик почав слабшати. Здавалося, ніби хтось із дистанційним пультом від Джералда збавляє звук. Звісно, це не так, бо він кричав якось немислимо довго, секунд тридцять, і вже став видихуватися. «Я, мабуть, добряче йому вмастила», — подумала Джессі. Червоні крапочки на щоках і прокіс на лобі набирали фіолетової барви.

«Так! — злякано заголосила Господинька. — Ти справді дуже сильно його вдарила!»

«Ага, нормально так зацідила, правда?» — вдоволено відзначив новий голос.

«Ти вдарила свого чоловіка по яйцях! — закричала Господинька. — Заради Бога, яке ти маєш право так робити? Яке ти маєш право навіть жартувати про це?»

Джессі знала відповідь на це запитання або думала, що знає: вона так вчинила тому, що чоловік збирався зґвалтувати її, а пізніше списати це на неправильно відчитаний сигнал між двома гармонійними одруженими людьми, що бавилися в невинну секс-гру. «То все через гру, — стенаючи плечима, сказав би він. — Це все гра винна, а не я. Джесс, можемо більше не грати, якщо не хочеш». Знаючи, звісно, що жодна його пропозиція більше ніколи не змусить її запхати руки в кайданки. Ні, останній раз виявився вирішальним. Джералд це знав і вирішив скористатися на повну.

Чорна річ, присутність якої в кімнаті відчувала Джессі, вирвалася з-під контролю, як вона й боялася. Джералд ще начебто кричав, хоча з його зморщеного зболеного рота не долинало жодних звуків (принаймні вона не чула). Його обличчя настільки переповнилося кров’ю, що подекуди здавалося чорним. Джессі бачила його яремну вену (а можливо, сонну артерію, якщо це важливо в такі моменти), яка шалено пульсувала під акуратно виголеною шкірою на горлі. Яка б судина то не була, здавалося, вона от-от вибухне, і Джессі вколов страх.

— Джералде? — голос звучав слабко й непевно, ніби в дів­чинки, яка розбила щось цінне на дні народження подруги. — Джералде, з тобою все добре?

Звісно, дурне запитання, неймовірно дурне, але його поставити було набагато простіше, ніж ті, що вже роїлися в голові: «Джералде, тобі погано? Джералде, ти не вмираєш?»

«Звісно ж, не вмирає, — нервово пробурмотіла Господинька. — Так, ти його вдарила, справді дуже сильно, і тобі має бути соромно, але він не помре. Ніхто тут не помре».

Зморщений і випнутий рот продовжував безгучно тремтіти, але на запитання він не відповів. Одна долоня була притиснута до живота, інша прикривала уражені тестикули. Потім обидві долоні повільно піднялися й зупинилися одразу над лівим соском. Вони осіли там, наче парочка пухленьких рожевих пташок, що надто втомилися й не можуть летіти далі. Джессі помітила, як на круглому животі її чоловіка проступають обриси босої ступні — її босої ступні. На тлі рожевої шкіри цей знак яскраво вирізнявся і обвинувачував.

Джералд видихав,