Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

явно з молодих років і до того дивного моменту, коли вона розчинилася в історії. Цей момент тривав достатньо довго, кілька років Кукутіса не відпускало відчуття, що десь поруч вариться зупа з квашеної капусти та гороху. У великому казані, що висить на гаку над багаттям. Запах цієї зупи наздоганяв Кукутіса то на одній дорозі, то на іншій. А той єдиний раз, коли він потрапив у Кеніґсберґ, ноги занесли його в самісіньке черево Східної Пруссії — ресторан «Блутгеріхт» у погребі королівського замку. І він, напившись пива і наївшись перцевих клопсів[5], ніяк не міг і не хотів іти звідтіля. Сидів і все милувався люстрами та підвішеними вітрильниками, і торцями великих бочок із родинними гербами східно-прусських баронів і зображеннями їхніх замків. І пішов тільки, коли над ним у стійці фельдфебеля завмер насуплений і вусатий офіціант, вимовивши лише одне слово «Zeit!», яке прозвучало, як слово «Ordnung»[6]. І тоді, розуміючи, де він перебуває й як тут ставляться до коротких слів, Кукутіс устав і насилу піднявся крутими східцями з підвалу-ресторану з дивною назвою «Кривавий суд» на поверхню Східної Пруссії. Минали роки, і він знову і знову заходив у прусські села та містечка, бачив їх, чув їх, хапав носом запахи їхніх кухонь. І раптом, у якийсь момент, щось змінилося. Вони зникли. Звіялися пруссаки, немов в один момент зібрали свої манатки та запахи і пішли. Ось так жили собі століттями, зустрічалися на шляху, всміхалися своїми особливими дрібними посмішками. Першими і голосніше за всіх на всю Європу відсвяткували винахід барона Карла Фрідріха Крістіана Людвіга Драйз фон Зауерброна — механічну м’ясорубку. Здавалося б, ну все, прощавайте муки з подрібненням ножами м’яса для клопсів, здрастуй, нове, комфортне життя! Але ні, недовго вони раділи появі механічної м’ясорубки! Й ось, мабуть, завис хтось над ними в стійці фельдфебеля, насуплений і вусатий або навпаки — хитро усміхаючись, безвусий. Встав і сказав: «Es ist Zeit».

І вони пропали. Зникли безвісти. Коли Кукутіс уперше задумався про це, проходячи через колишні прусські землі, і спитав у зустрічного поляка, куди поділися прусси, той відповів: «Їх убили литовці!» Поляк, мабуть, литовців не любив і в Кукутісі також литовця визнав. Тому так і сказав. А Кукутіс спочатку повірив. Він згадав, що йому казали про пруссів литовські селяни. А торочили вони, що прусси не вміють любити і тому в них майже не буває дітей. І справді, жодного разу раніше, проходячи через прусські села та містечка, він не бачив дітей, не чув дитячих голосів і сміху. «Вимерли?» — перепитав він. І кивнув. А якщо вимерли прусси, то зрозуміло, чому й сама Пруссія зникла. Розтягнули її по шматках поляки та росіяни. Ну, литовцям також шматочок дістався — Мемельланд, але він і так був литовським. Хоча до литовців був він і шведським, і тевтонським, і лівонським. Однак коли Мемельланд став литовським і повернув собі назву Клайпедського краю, не було в ньому пруссів. Німці були, поляки були, навіть ці дивні мемельландери, котрі розмовляли литовською, але литовцями себе не вважали, також були. А от пруссів не було! Отже, збрехав поляк, той, хто сказав, що пруссів литовці вбили. Історія ж свідчить, що якщо один народ убиває іншого, то земля убитого народу відразу ж переходить до народу-вбивці, але й недобиті залишки вбитого народу продовжують собі тихенько жити на околицях. Але ж немає на околицях Литви жодних пруссів. І землі у Литви більше не стало.

Її як було мало, так і залишилося мало. Хоча в старі часи, багато століть тому, Велике князівство Литовське було найбільшим панством Європи, в яке, до речі, й усі прусські землі входили. І було тоді Європі в цьому князівстві затишно. І полякам, і пруссам, і тим малим народам, які ще не вигадали, як себе називати.

За спиною Кукутіса несподівано зафиркав кінь, це відвернуло його від піших роздумів, і ступив він злякано вбік, поступаючись тварині дорогою.

— Пру! — гукнув до коняки чолов’яга і потягнув віжки на себе, відхилившись назад. Відсахнулися від його розкритого рота сніжинки, що летіли вниз.

— Siadaj![7] — Чоловік заклично вказав Кукутісу рукою на віз.

Старий підійшов, незграбно підстрибнув, відштовхнувшись здоровою ногою і відвівши трохи вбік дерев’яну. Сів боком, обернувся до візника, кивнув на подяку.

Візник стьобнув рябу коняку коротким батогом, і віз знову рушив у дорогу. Рушив безгучно, що само по собі насторожило Кукутіса. Вже зустрічалися йому в житті безгучні вози, що везли підібраних випадкових попутників у вічність, з якої немає вороття. Траплялися 1918-го, коли війни вже майже не було, але не було й їжі. І тоді села вибирали візника, змащували добре колеса воза, щоб не скрипіли, і відправляли на найближчу путь, аби візник підібрав якогось мандрівника молоденького, вбив, голову відрізав і викинув, а тіло в село на їжу привіз. Тіло без голови й обробляти легше. Голова ж відволікає, змушує вдивлятися, замислюватися: звідки людина прийшла, якого роду, якого кольору очі?

Кукутіс нахилився вперед, щоб на колеса зазирнути, та мало не злетів з воза на вибоїні. Однак встиг помітити, що колеса під возом були від автомашини.

Небо попереду світлішало. Снігові хмари вичерпалися, весь свій запас розгубивши. І хоч дорога була ще вкрита снігом, але він на ній не затримувався, раз по раз оголював гострі, вичавлені ще восени іншими колесами краї колії, заморожені зимовим повітрям.

— Тобі куди треба? — спитав, не обертаючись, візник.

— Прямо, — відповів Кукутіс. — У Париж.

Візник озирнувся. На губах з’явилася посмішка.

— Це ж далеко, за Варшавою! А навіщо тобі туди?

— На похорон.

— Спізнишся!

— Ні. Він ще не вмер.

— Хто?

— Покійник. Небіжчик ще живий...

Візник стенув плечима й обернув свій погляд на рябого коника, що тягнув віз не надто прудко. Стьобнув його коротким батогом, і той побіг швидше, через що і віз затрясло веселіше на мерзлому ґрунті, і Кукутіса кілька разів підкинуло, та так, що він мало спиною на солому не беркицьнувся.

«Хоче, щоб я не спізнився?!» — подумав про візника Кукутіс, сильніше вхопившись руками за бік воза, на якому сидів.

Розділ 7. Париж

Шоста ранку ще не настала, коли автобус причалив до паризького тротуару в Порт Майо. Відразу ж навпроти кав’ярні, перед якою смаглявий магрибинець підмітав вулицю. Водій увімкнув світло в салоні, та злежала за ніч маса пасажирів заворушилася, стала розпадатися на людські одиниці, що лиш прокидалися.

Андрюс розплющив очі. Кинув погляд на Барбору. Та