Хорхе Луїс Борхес - Книга вигаданих істот

каптурах. Так само, як грифи в давньогрецькій і східній міфології та дракони в германських легендах, вони охороняють таємні скарби.

«Гносис» грецькою мовою означає «знання»; існує припущення, що Парацельс вигадав слово «гном», оскільки ці істоти знали та могли показати людям місця, де є поклади дорогоцінних металів.

Голем

У створеній божественним розумом книзі немає нічого випадкового, навіть коли йдеться про кількість слів чи порядок літер; так вважали кабалісти, які наполегливо рахували, комбінували та переставляли літери Святого Письма, спонукані бажанням осягнути таємниці Бога. У XIII столітті Данте проголосив, що будь-яка частина Біблії має чотири сенси: буквальний, алегоричний, моральний і духовний. Скот Еріугена{58}, більш прихильний до поняття божественності, ще раніше зазначив, що сенси Святого Письма нескінченні, мов барви павичевого хвоста. Кабалісти пристали б на цю думку; однією з таємниць, що вони шукали в божественному тексті, було створення живих істот. Про демонів мовилося, що вони можуть творити істот великих і важких, приміром, верблюда, але не витончених і тендітних; рабин Еліезер{59} заперечував їхню здатність творити щось менше за ячмінне зерно. Големом названо людину, породжену комбінацією літер; буквальне значення цього слова — аморфна чи безживна матерія.

У Талмуді (Синедріон, 65b) читаємо:

«Якби праведники хотіли створити світ, їм це вдалося б. Комбінуючи літери невимовних імен Бога, Рава{60} спромігся створити людину та послав її до Рав Зейри{61}. Той звернувся до посланця; оскільки людина не відповіла, рабин мовив:

— Ти — творіння магії; тож обернися знову на порох.

Двоє вчителів щоп’ятниці вивчали закони Творіння й породжували трирічне теля, яке потім споживали на вечерю»[13].

Славою на Заході Голем завдячує австрійському письменникові Густаву Майрінку{62}, який у п’ятій главі свого фантасмагоричного роману «Голем» (1915) пише:

«Витоки цієї історії сягають XVII століття. Скориставшись втраченими формулами кабали, один рабин[14] створив штучну людину, так званого Голема, щоб той у синагозі калатав у дзвони та виконував важку роботу. Утім, істота ця не вдалася такою самою, як людина, і вела притаєне вегетативне життя. Так тривало до ночі, бо вдача Голема залежала від магічного напису на печатці, яку він тримав за зубами; напис принаджував вільні зоряні сили Всесвіту. Одного дня рабин забув витягти перед вечірньою молитвою печатку з вуст Голема, і той розшаленів, побіг темними вулицями, вбиваючи всіх, хто траплявся на його шляху. Врешті-решт рабин заступив йому дорогу та зламав печатку, що оживляла його. Створіння вмерло. Від нього залишилася тільки жалюгідна глиняна фігурка, яку й досі можна побачити в празькій синагозі».

Еліазар{63} із Вормса зберіг формулу, за якою можна створити Голема. Подробиці цього дійства описані в двадцяти трьох колонках in folio[15] та вимагають знання «абеток двохсот двадцяти однієї брами», що повинні повторюватися над кожним органом Голема. На його чолі мусить бути витатуйоване слово «Emet», що означає «Істина». А щоб знищити цю істоту, слід стерти першу літеру: тоді залишиться слово «met», тобто «смерть».

Грифон

«Крилатими чудовиськами» називає Грифонів Геродот{64}, оповідаючи про їхню безупинну війну з Арімаспами{65}; майже так само непевно висловлюється Пліній, згадуючи довгі вуха та кривий дзьоб цих «казкових птахів» (X, 70). Мабуть, найбільш докладно змальовує їх у вісімдесят п’ятій главі своїх знаменитих «Пригод» примарний сер Джон Мандевіль{66}:

«З цього краю (Туреччини) люди подорожують до Бактрії, землі лиходіїв і хитрунів, де є дерева, котрі, наче вівці, дають вовну для тканини. На цій землі водяться ypotains (гіпопотами), які живуть то на суходолі, то у воді: це напівлюди-напівконі, які харчуються лише людьми, коли вдається їх уполювати. У цьому краю багато Грифонів, більше, ніж деінде; кажуть, спереду вони подібні до орла, а ззаду до лева — і справді, саме така в них будова; однак Грифон більший, ніж вісім левів, і дужчий за сотню орлів. Він здатний підхопити та донести до свого гнізда коня разом з вершником або пару волів, яка в одному запрягу оре поле, бо має він величезні пазурі завбільшки з волячий ріг, і з тих Грифонових пазурів роблять келихи, а з ребер — луки».

Інший славетний мандрівник, Марко Поло{67}, чув на Мадагаскарі про птаха Рух і спершу був подумав, що йдеться про uccello grifone, птаха Грифона («Подорожі», III, 36).

За доби Середньовіччя символіка Грифона була суперечливою. В одному італійському бестіарії{68} мовиться, що він є уособленням диявола; взагалі ж він є символом Христа, і саме таке тлумачення дає Ісидор Севільський{69} у своїх «Етимологіях»: «Христос — лев, оскільки він панує та має могуть; він і орел, бо вознісся після воскресіння».

У двадцять дев’ятій пісні «Чистилища» Данте снить про тріумфальну карету, в яку впряжений Грифон; орлина частина цієї істоти золота, а лев’яча — біло-рожева, що, на думку коментаторів, символізує людську природу Христа[16]. (Білий упереміш з рожевим дає колір тіла.)

Інші вважають, що Данте символічно зобразив Папу, який є водночас і священиком, і державцем. Дідрон{70} у «Християнській іконографії» пише: «Папа як понтифік чи орел підноситься до Божого престолу, щоб дістати Його накази, а як лев чи державець владно крокує по землі».

Дві метафізичні істоти

Питання про походження ідей додає до фантастичної зоології двох цікавих істот. Одну з них було вигадано в середині XVII століття, другу — в наступному.

Перша — це «чутлива статуя» Кондільяка{71}. Декарт обстоював теорію природжених ідей; щоб спростувати його теорію, Етьєн Бонно де Кондільяк вигадав мармурову статую, влаштовану як людське тіло та вмістилище душі, яка однак ніколи не відчувала й не думала. Кондільяк починає з того, що наділяє статую лише одним чуттям, можливо, найпростішим з усіх — нюхом. Запах жасмину — це початок біографії статуї; якусь мить у цілому Всесвіті для неї не існує нічого, крім цього аромату, а радше цей аромат і є цілим Всесвітом, та вже за мить ним стане запах троянди, а потім гвоздики. У свідомості статуї є один-єдиний запах — і ми вже маємо увагу; запах лишається й тоді, коли обставина, що його спричинила, зникає, — і ми маємо пам’ять; одне теперішнє враження й одне минуле оволодівають увагою статуї