Михайло Мішин - Життя в натхненні, Михайло Мішин

Бабушка Устя

Я хочу розповісти трохи за свою бабушку Устю. Це бабуся по татовій лінії.

Дідуся я не знала, він помер рано, ще у Волоському. А коли нас переселили у Дніпровське, з нами приїхала бабуся. Бо вона казала, що син повинен догодувати матір до кінця днів. І от вона увесь час жила з нами.

Мамі важко: нас п'ятеро, і бабуся, і їх двоє. Мама іноді скаже:

- Поїхали б та пожили трохи у Галі!

- Ні! - каже бабуся. - Моя хата, моя і піч!

А піч - це була найголовніша обитель у хаті. Бо на ній варили їжу. Піч тепло давала. На печі сидять бабуся і діти. І ото ми тільки й росли там на печі. Тепло було там сидіти.

От ми сиділи, а бабуся розказувала нам казки. Або грали в шпильки. Сидимо, ручки поскладаємо долоньками одну до одної. А хтось тримає шпильку в руках. А потім розсуває наші долоні і комусь залишає шпильку. А кому - треба вгадати. Хтось із нас сидить, вгадує. Коли він вгадає - тоді він бере ту шпильку, та він роздає. З нами бабуся завжди грала в ті шпильки.

Бабуся наша була волошка. Ми ж із села Волоського під Дніпропетровськом. В основному там жили волохи. Всі в селі були переселенці. Про історію, як волохи потрапили в Дніпропетровську область, є окрема книга. Мій син Льоня написав всю історію.

А я тільки скажу, що оце були волошки: бабушка Устя наша, і приходила до неї подруга Параска. Теж така була вже у віці. Бабуся її називала не Параска, а Параня. А та її називала Усташко, а не Устя.

Прийде бувало в гості. Наша бабуся сидить на печі, а та сяде на табуретки внизу. А вже ж були у віці, погано чують.

Одна кричить:

- Ну як ти, Усташко, себе почуваєш?!

- Параньо, та нічого! - на весь голос кричить їй бабуся у відповідь.

А ще наша бабуся погано розмовляла українською. І вона оце замість “Не ходи Марійко з ножем”, каже:

- Марійко, не ходи ножем!

Або сидить, отако ноги простягне і дрімає. А то зітхне і каже:

- Ой, домни, домни.

Це волоською, як зазвичай, кажуть: “Ой горе, горе”.

Мама, було, розповідала. Як вона вийшла заміж, то прийшла до них у хату. Бабуся їй каже:

- Біжи в комірчину, принеси мені те то, те то.

А вона ж волоською каже.

Мама розповідає: я піду до комори, постою, і назад повернуся. Тому що нічого не зрозуміла волоською.

Оце так от бабуся жила у нас. Цілу зиму сидить на пічці разом із нами, а влітку вже виходить надвір.

Вона у 1858 році народилася, а в 1945 вже її не стало. Могилка її там, у Дніпровському, в порядку і по цей день.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍