Поліна Ендрі - Присягнись, що моя, Поліна Ендрі

Трохи згодом, увечері я знаходжу батька у вітальні, що сидить перед монотонним гулом телевізора. Світло в приміщенні дуже слабко горить, напівтемні тони відкидають тінь від екрану. Я непомітно підходжу ззаду і опускаю руки на спинку. На екрані телевізора миготять впорядковані послідовно планети навколо найбільшої на думку астрологів зірки.

- Знову ти дивишся на свій Космос. Мама каже, що це все нісенітниця і не варто в неї вірити.

Батько цокає, неохоче відмахуючись.

– Твоя мама нічого не розуміє.

Я відчуваю, як на моєму обличчі розпливається посмішка і я розумію, що як же я сумувала за ними. Звичайно, ніхто мене не змушував їхати в інше місто, вчитися там і працювати, жити. Я могла б залишитися з батьками, але зробила вибір разом із Кім вступити до одного вищого навчального закладу і, як не дивно, вони мене в цьому підтримали.

- Тату, слухай. Ти не міг би дещо зробити для мене?

- О-о ні, минулого разу, коли ти мене про це просила, я втратив права і був змушений проторчати в поліції шість годин, поки вони не визнали мою невинність, - тато злегка схвильовано перемикає канал, де йде футбольний матч, суворо відрізаючи: - Що б це не було, ні, Елайно, і не проси.

- Ну тату, - жалібно тягну я. - Невже тобі важко допомогти в одній маленькій справі своїй улюбленій доньці?..

Я нахиляюся і м'яко обіймаю батька ззаду за плечі, цілую в щоку. Я ж знаю, що він швидко розтане. Що власне і відбувається за лічені миті.

- Ох, Ел, - важко видихає батько, накриваючи долонею мою руку. - Боюся, що це для мене закінчиться дуже плачевно. Говори, що там у тебе.

Я випростуюсь і випалюю на одному диханні:

- Допоможи мені влаштуватися у фірму Блейка.

На довгу мить у кімнаті повисає така дзвінка тиша, що вона майже іскриться невидимим натягом. А потім звучить непорозуміючий голос батька:

- Навіщо тобі це? У тебе ж зовсім інша спеціальність. Диплом психолога це тобі не каву на блюдечку подавати і цілими днями ламати щоки від безглуздих усмішок.

- Ну тату, будь ласка. 

- Сподобався тобі цей Блейк чи що? - випалює батько, пустотливо зиркаючи на мене.

- Ні, просто може так я відчуватиму себе більше в безпеці. Поки я у вас, Фредерік мені звичайно нічого не зробить... - плутано пояснюю я, опустивши очі, заламуючи пальці на руках. - Але якщо я влаштуюсь у фірму Блейка і справлятимуся з обов'язками, можливо, він знатиме мене ближче і погодиться мені допомогти.

Я піднімаю на батька прохаючий погляд.

- Ох, не подобається мені все це... - щільно підібгавши губи, батько натискає на кнопку пульта і в кімнаті зовсім зникає звук телевізора. - Що ти про нього знаєш, про цього Блейка? Раптом він виявиться ще гіршим за Фредеріка?

- Ні, тату, він не такий.

Тато уважно розглядає мене.

- Гаразд, спробую підключити до цієї справи свого знайомого.

- Дякую, тату!

- Але нічого не обіцяю, дочко, ти сама знаєш, що зв'язки у мене не такі міцні, як би хотілося, - суворо викладає він. - І взагалі він може вимагати за це плату.

– Я заплачу, скільки треба.

- Іди вже, - недбало відмахується тато, повертаючись до свого телевізора. - Сам заплачу, що я не можу вже своїй доньці допомогти чи що?

Я широко посміхаюся і підхоплюю сумочку, кинуту раніше на диван. Тато з підозрою на мене коситься.

- Ти куди це зібралася?

- У мене побачення.

- Побачення... - батько задумливо промовляє мені вслід. - Ти хоча б подзвони нам, щоб ми з матір'ю не переживали.

- Добре, - кинувши недбале на ходу, я закидаю на плече сумочку і впевнено цокаю підборами, штовхаючи двері на вихід.