Агата Крісті - Смерть на Нілі

у каюті Ліннет Дойл минулої ночі, але немає жодних доказів того, чому він був там.

Тім здивовано поглянув на детектива.

– Але ви знаєте, чому!

– Що я знаю?

– Ну, ви знаєте, що я взяв перли.

– Mais oui, mais oui! Я знаю, що перли у вас, та не знаю, коли ви їх узяли. Це могло відбутися, наприклад, учора ввечері… Ви щойно сказали, що Ліннет Дойл не помітила б заміни. Але я не дуже впевнений. Припустимо, що вона таки помітила це… Припустимо, що вона навіть здогадалася, хто це зробив… Припустимо, що вчора ввечері вона пригрозила викрити все, і ви знали, що вона так і зробить… і, припустимо, ви підслухали сцену у вітальні між Жаклін де Бельфор і Саймоном Дойлом, і щойно всі вийшли з вітальні, ви прошмигнули всередину й заволоділи револьвером, а тоді, через годину, коли судно затихло, ви прокралися в каюту Ліннет Дойл і впевнилися, що викриття не відбудеться…

– Боже мій! – вигукнув Тім. З посірілого обличчя на Пуаро вражено й із мукою дивилися двоє очей.

Детектив продовжував:

– Але вас бачив ще дехто – дівчина Луїза. Наступного дня вона прийшла шантажувати вас. Ви мали добряче їй заплатити, інакше вона погрожувала розказати, що бачила. Ви зрозуміли: якщо погодитеся на шантаж, це буде початком кінця. Ви вдали, що згодні, і домовилися, що прийдете з грошима в її каюту перед обідом. А тоді, коли вона перераховувала банкноти, зарізали її. Але вам знову не пощастило. Хтось бачив, як ви заходили в її каюту, – він повернувся до Розалі. – Ваша мати. І знову треба було діяти ризиковано, необдумано, та це був єдиний шанс. Ви чули, як Пеннінґтон говорив про свій револьвер. Ви побігли в його каюту, схопили зброю, підслухали розмову біля каюти доктора Бесснера й застрелили мадам Оттерборн, перш ніж вона викрила ваше ім’я.

– Ні! – скрикнула Розалі. – Він цього не робив! Не робив!

– Після того ви зробили єдине, що могли, – побігли довкола корми. А коли я кинувся за вами, ви вдали, що йдете з протилежного боку. Револьвер ви тримали в рукавичках, вони були у вашій кишені, коли я запитав…

– Богом клянуся, усе це неправда. Ні слова правди, – перебив Тім.

Та його тремтячий голос звучав непереконливо.

Саме тоді Розалі Оттерборн їх усіх здивувала:

– Звичайно, це неправда! І мсьє Пуаро про це знає! Він каже це з інших причин.

Детектив глянув на неї. Легка усмішка заграла на його губах.

– Мадемуазель занадто розумна… Але погодьтеся, докази серйозні.

– Що за чорт… – гнівно почав Тім, але Пуаро підняв руку, щоб він замовк.

– Мсьє Аллертон, докази проти вас достатньо переконливі. Я хотів, щоб ви розуміли це. А тепер я скажу вам щось більш приємне. Я ще не оглянув вервечки у вашій каюті. Може, коли я її огляну, то нічого там не знайду. А позаяк міс Оттерборн наполягає, що минулої ночі на палубі нікого не бачила, eh bien, доказів проти вас немає. Перли забрала клептоманка, яка потім їх повернула. Вони в невеличкій коробці на столику біля дверей, якщо ви з мадемуазель захочете глянути на них.

Тім піднявся. Якусь мить він не міг вимовити ні слова. А коли заговорив, його слова здалися трохи недоречними, та, мабуть, задовольнили слухачів.

– Дякую! – сказав він. – Другий шанс мені не знадобиться!

Він притримав двері для дівчини. Вона вийшла, прихопивши картонну коробочку. Тім рушив за нею.

Вони йшли поруч. Тім відкрив коробку, витягнув підроблене намисто й кинув його далеко в Ніл.

– От і все! – промовив юнак. – Готово. Коли я поверну коробку Пуаро, у ній буде справжнє намисто. Яким же я був дурнем!

Розалі тихо спитала:

– Як так сталося, що ви взагалі на таке пристали?

– Ви маєте на увазі, чому я це почав? О, я не знаю. Лінь, нудьга, та й розвага. Це набагато цікавіший спосіб заробітку, ніж нидіти на роботі. Гадаю, для вас це доволі жахливо, але, розумієте, у цьому свої принади, здебільшого, ризик.

– Здається, я розумію.

– Так, але ви ніколи б так не вчинили.

Розалі на мить задумалася й серйозно похитала головою.

– Ні, – погодилася вона. – Я б не змогла.

– О, моя люба, ви така гарна… просто чарівна. Чому ви не сказали, що бачили мене вчора вночі?

– Я подумала, що вас можуть запідозрити, – відповіла Розалі.

– А ви мене підозрювали?

– Ні. Я не могла повірити, що ви здатні когось убити.

– Так. Я не такий загартований, як убивці. Я просто жалюгідний дрібний злодій.

Дівчина боязливо торкнулася його руки.

– Не кажіть так.

Тім схопив її за руку.

– Розалі, ви могли б… Ви знаєте, про що я. Чи ви завжди зневажатимете мене й дорікатимете?

Вона ледь усміхнулася.

– Є дещо, чим ви теж можете мені дорікнути…

– Розалі, серденько…

Але вона ще мить вагалася.

– А… Джоанна?

– Джоанна? – зненацька викрикнув Тім. – Ви така ж, як моя мама. До Джоанни мені байдуже. У неї обличчя, як у коняки, і хижі очі. Надзвичайно неприваблива жінка.

Через якийсь час Розалі мовила:

– Вашій мамі не треба про це знати.

– Я не впевнений, – задумливо сказав Тім. – Гадаю, я розповім їй. Мамі стане духу, ви знаєте. Вона це витримає. Так, я зруйную її материнські ілюзії про мене. Але вона так зрадіє, коли дізнається, що мої стосунки з Джоанною були суто ділові, що все мені пробачить.

Вони прийшли до каюти місіс Аллертон, і Тім твердо постукав у двері. Вони відчинилися, і на порозі з’явилася місіс Аллертон.

– Розалі та я… – почав Тім і замовк.

– О, мої любі, – вигукнула жінка та обійняла Розалі. – Моя люба дитинко… Я так сподівалася… Та Тім такий нестерпний, він вдавав, що не любить тебе. Але, звичайно, мене не проведеш!

Розалі відповіла тремтливим голосом:

– Ви завжди були такі милі зі мною. Завжди. Я так хотіла…

Вона замовкла й радісно розридалася на плечі місіс Аллертон.

Розділ двадцять сьомий

Коли за Тімом і Розалі зачинилися двері, Пуаро винувато глянув на полковника Рейса. Той хмурився.

– Ви ж не проти моїх незначних маніпуляцій? – з проханням у голосі запитав детектив. – Це неправильно, розумію, але я високо ціную людське щастя.

– Але не моє, – відповів Рейс.

– Ця jeune fille. Я відчуваю до неї слабкість, а вона любить того юнака. Вони будуть прекрасною парою: вона має ту силу духу, якої бракує йому, до того