Агата Крісті - Смерть на Нілі

Тоді я зрозумів, хто справжній злодій. Викрали й повернули несправжню низку перлів, підробку, на яку ви раніше замінили справжнє намисто.

Пуаро глянув на юнака перед собою. Смагляве обличчя Тіма зблідло. Він був не таким бійцем, як Пеннінґтон, і витримки йому бракувало. Тім намагався говорити глумливо:

– Справді? Якщо так, то що я з ним зробив?

– Це я також знаю.

Обличчя юнака змінилося, посіріло.

Детектив повільно продовжив:

– Є лише одне місце, де можуть бути перли. Я довго про це думав, і мій розум підказує, що так воно і є. Справжні перлини, мсьє Аллертон, приховані у вервиці, що висить у вашій каюті. Її намистини вишукано вирізьблені. Я думаю, ви замовили їх спеціально для такого. Ці намистинки можна розкрити, хоча так з вигляду й не здогадаєшся. Усередині кожної є перлина, що тримається на риб’ячому клеї. Більшість поліцейських при обшуку шанобливо ставляться до релігійних символів, якщо в них немає нічого підозрілого. Ви й сподівалися на це. Я намагався з’ясувати, як мадемуазель Саутвуд надіслала вам підроблене намисто. Вона мусила зробити це, бо ви прибули сюди з Майорки, почувши, що мадам Дойл приїде в Єгипет у весільну подорож. Моя версія – намисто надіслали в книжці, вирізавши в ній квадратну дірку посередині. Книжки надсилаються з відкритими краями й практично ніколи не розгортаються на пошті.

Запала тиша, довга тиша. Тоді Тім тихо озвався:

– Ви виграли. Хороша була гра, та все скінчилося. І тепер, гадаю, мені залишається тільки прийняти заслужену кару.

Пуаро ледь кивнув.

– Ви знали, що тієї ночі вас бачили?

– Бачили? – стрепенувся Тім.

– Так, уночі, коли вбили Ліннет Дойл, дехто бачив, як ви виходили з її каюти після першої ранку.

– Слухайте, – запротестував хлопець. – Ви ж не думаєте, що… Я не вбивав її! Клянуся! Ото я вляпався! І треба було вибрати саме ту ніч… Господи, це просто жах.

– Так, вам було непросто, – відповів детектив. – Але тепер, коли правда випливла на поверхню, можливо, ви нам допоможете. Мадам Дойл була жива, коли ви замінювали перли?

Тім хрипко відповів:

– Я не знаю. Клянуся Богом, не знаю, мсьє Пуаро! Я дізнався, куди вона кладе їх щоночі – на невеличкий столик біля ліжка. Я прокрався, тихо підійшов до столика, замінив справжні перли на підроблені й тихо вийшов. Звісно, я припустив, що вона спить.

– Ви чули, як вона дихає? Ви мали б прислухатися.

Хлопець задумався.

– Було дуже тихо, справді тихо. Ні, не можу пригадати, чи чув її дихання…

– Ви відчували в повітрі запах диму, який залишився б, якби недавно стріляли з вогнепальної зброї?

– Думаю, ні. Не пам’ятаю.

– Що ж, далі ми не просунулися, – зітхнув Пуаро.

– Хто мене бачив? – запитав з цікавістю Тім.

– Розалі Оттерборн. Вона йшла з іншого борту, коли побачила, як ви виходили з каюти Ліннет Дойл і повернулися до власної.

– Отже, то вона вам сказала.

Детектив спокійно відповів:

– Даруйте, але вона мені цього не казала.

– Тоді звідки ви знаєте?

– Бо я Еркюль Пуаро. Мені не треба говорити. Коли я запитав її, то знаєте, що вона відповіла? Сказала: «Я нікого не бачила…» Збрехала.

– Але чому?

Детектив відказав незворушним голосом:

– Бо гадала, що чоловік, якого вона бачила, убивця. І справді було схоже на те.

– Як на мене, це ще вагоміша причина розповісти вам.

Пуаро знизав плечима.

– Схоже, вона так не думала.

Тім промовив дивним тоном:

– Вона надзвичайна дівчина. Мабуть, важко їй жилося з такою матір’ю.

– Так, життя в неї було не мед.

– Бідне дитя, – прошепотів Тім. Потім він глянув на Рейса. – І що далі, сер? Я визнаю, що взяв перли з каюти Ліннет. Ви знайдете їх саме там, де й сказали. Я справді винен. Але заперечуватиму все, що стосуватиметься міс Саутвуд. У вас немає доказів проти неї. А як я отримав фальшиве намисто, то це мої справи.

– Дуже правильний підхід, – пробурмотів Пуаро.

Тім відповів з дрібкою гумору:

– Завжди джентльмен! – і додав: – Лише уявіть, як мене дратувало, що моя мама так зблизилася з вами! Я не настільки затятий злочинець, щоб сидіти поруч з успішним детективом перед ризикованою операцією! Деяких людей це заводить, та не мене. Чесно кажучи, у мене аж жижки тряслися.

– Але це не завадило вам втілити свій задум.

Юнак стенув плечима.

– Я не настільки запанікував. Заміна мала відбутися, і на цьому судні в мене була чудова можливість це зробити. Каюта Ліннет – через двоє дверей від моєї, а саму Ліннет настільки поглинули особисті проблеми, що вона навряд чи помітила б підміну.

– Цікаво, чи це правда…

Хлопець різко глянув на нього та запитав:

– Про що це ви?

Пуаро натиснув на дзвоник.

– Попрошу міс Оттерборн підійти на хвилинку.

Тім нахмурився, але нічого не сказав. З’явився стюард, отримав розпорядження й пішов передавати повідомлення.

Розалі з’явилася через кілька хвилин. Її очі, ще червоні від недавніх сліз, ледь розширилися, коли вона побачила Тіма. Від її попередньої поведінки, підозріливої та зухвалої, нічого не залишилося. Вона тепер сиділа й незвично сумирно дивилася то на Рейса, то на Пуаро.

– Нам дуже прикро, що потурбували вас, міс Оттерборн, – почав лагідно Рейс. Детектив його трохи роздратував.

– Неважливо, – тихо кинула дівчина.

– Нам потрібно прояснити кілька моментів, – сказав Пуаро. – Коли я запитав, чи бачили ви когось із правого борту сьогодні вночі о першій десять, ви відповіли, що не бачили нікого. На щастя, я зміг дізнатися правду без вашої допомоги. Мсьє Аллертон зізнався, що вчора ввечері був у каюті Ліннет Дойл.

Дівчина швидко глянула на Тіма. Юнак коротко кивнув, його застигле обличчя мало понурий вигляд.

– Час названий точно, мсьє Аллертон?

– Так, досить точно, – відповів той.

Розалі вражено дивилася на нього. Її губи тремтіли…

– Але ви не… ви не…

Тім швидко перебив:

– Ні, я не вбивав її. Я злодій, а не вбивця. Незабаром однаково все випливе, тому я зізнаюся. Я прийшов по її перли.

Пуаро продовжив:

– Містер Аллертон розповів нам, що минулої ночі він заходив у каюту мадам Дойл, щоб замінити низку справжніх перлів на підробку.

– Це правда? – запитала Розалі, свердлячи Тіма очима – серйозними, сумними, довірливими.

– Так, – підтвердив Тім.

Запала тиша. Полковник Рейс неспокійно засовався.

Детектив мовив дивним голосом:

– Це, як я вже сказав, версія містера Аллертона. Його слова частково підтверджені вашим свідченням, міс Оттерборн. Тобто є докази, що він був