Юлія Феліз - Ти мене не знаєш, Юлія Феліз

Із зали я повернувся на склад, звідти потрапив у роздягальню, перевдягся та пішов по гроші. Отримав навіть більше, ніж очікував. "Це за наднормову роботу", - посміхнувся у вуса Петрович. Я міцно потиснув йому руку і пішов додому.

Біля службового входу юрмилися чоловіки, щось жваво обговорювали. Законний перекур забезпечував дорогоцінну додаткову хвилину перепочинку. Біля ніг крутився кудлатий пес. Прибився, ще коли маркет будували. Будівельники його підгодовували, і він так і залишився. Як і всі, я носив цуцику курячі кісточки і купував сосиски. Якби мав своє житло, забрав би до себе. Було б не так самотньо вечорами. 

Я потріпав собаку за вухом і пішов до залізних воріт. Раптом почув шум - відчайдушний собачий гавкіт змішався з вереском шин. Я побіг у бік метушні, і моє серце облилося кров’ю від побаченого видовища - цуценя бігло прямо під колеса чорного автомобіля, що гримів музикою. Час, здавалося, сповільнився. Інстинкт взяв гору, я кинувся навперейми автівці і в  висмикнув цуцика з-під колес за секунду від катастрофи. Мене оглушило музикою, а водій, понісся далі, зупинившись на червоне світло світлофора.

 Мене охопила лють, так само буває на ринзі, коли пропустив черговий удар, який мав би спрогнозувати і поставити блок. Мене бісило, що деякі люди вважають, що все в цьому світі має крутитися навколо них. Ненавидів такий сорт людей, бо таким був мій вітчим. Для нього будь-хто, хто перешкоджав його бажанням, був просто незручністю, невартою уваги. Не тямлячись від гніву, я схопив уламок цегли і з силою жбурнув його в іномарку. Цілив у скло, але загорілося зелене, авто рвонуло з місця і цегла вдарилася об багажник, залишивши на ньому потворну вм’ятину.

Почувся брязкіт металу і скрип гальм. Водій іномарки різко вивернув кермо, і перш ніж червона пелена спала з моїх очей, машина зі скрипом зупинилася, і з’явився її розлючений власник. Кремезний чолов’яга з червоною пикою розмахував стиснутими кулаками і волав на всю вулицю.

— Що ти, в біса, робиш, маленький ублюдок? — гаркнув він, розбризкуючи навколо себе слину. 

Я майже не чув, що він кричав, бо шалено калатало серце і відлунювалося пульсацією у вухах. Я розумів, що сили не рівні, та не збирався відступати.

— Ти, урод, гонки вирішив влаштувати? А якби тут була дитина? Тобі, трясця, дзеркала для чого? — крикнув, ступивши пару кроків йому назустріч.

— Ти мене вчити надумав, шмаркач? Поглянь на машину!— заревів чоловік, грізно наступаючи. — Ти заплатиш за ремонт! Чув мене?

— Гей, чоловіче, — за спиною я почув голос Петровича. Я і не помітив, що він теж курив з мужиками і все бачив. — Ти знаходишся на приватній території, тож тихіше будь. Я раджу тобі забиратися звідси, поки я не викликав поліцію. Камери зафіксували, з якою швидкістю ти рухався по місту.

Я почув, як скрегочуть від злосиі зуби здорованя. Він зрозумів, що програв. За мною стояла вся нічна зміна. Хоч на вигляд і не надто спортивні хлопці, але проти натовпу не попреш. Водій іномарки відступив на кілька кроків і тицьнув у мене товстим, як сарделька, пальцем.

— Ти думаєш, що можеш так просто псувати майно людей, і це зійде з рук? Я подбаю про те, щоб ти пошкодував, що доторкнувся до моєї машини!

Якусь мить він стояв, насторожено дивлячись на мене, а потім швидким кроком пішов до пошкодженого автомобіля. Я подякував хлопцям за допомогу і поспішив додому. Сьогодні до мене мала завітати Ніка.