Юлія Феліз - Ти мене не знаєш, Юлія Феліз

Глава 25

Богдан

 

Ніколи не думав, що в моєму житті з’явиться хтось, за ким я буду сумувати. Я звик турбуватися тільки про себе, і любов завжди була для мене табу. Проте, відколи Вероніка увійшла в моє життя, я неймовірно сумую за нею, навіть якщо ми не розлучалися жодного дня.

Останнім часом я звик до її постійної присутності. Наші щоденні прогулянки та нечасті вечері стали улюбленими моментами. Я обожнюю її голос і те, як вона чуттєво реагує на дотики та поцілунки. Все це схоже на прекрасний сон, і я боюся моменту, коли можу прокинутися від нього. 

Я навіть відступив від своїх принципів, несподівано закохався в неї, хоч не планував цього робити. Кохання робить людину вразливою та слабкою — якості, які я не міг собі дозволити. Але коли ці заповітні три слова злетіли з моїх вуст, мене охопило несподіване полегшення. Здавалося, ніби з моїх плечей зняли якийсь тягар. Незважаючи на те, що вона не відповіла взаємністю на моє зізнання, для мене це не мало значення. Тепер я розумію, для кого я працюю, для кого вчуся і, зрештою, живу. І навіть якщо вона ніколи не наважиться вимовити «Я кохаю тебе», мені не потрібно це чути. Я бачу все в її очах, а вони ніколи не брешуть.

Єдине, що мене обтяжує, це необхідність брехати. Я змушений казати неправду, щоб Ніка не хвилювалася за мене. Я не казав, що посварився з вітчимом і давно не бачився з мамою. Вона зрідка телефонує спитати, чи вживаю я корисну їжу і просить не сидіти до пізньої ночі за комп’ютером. Кожного разу я ледь стримуюся, щоб не розреготатися. Комп’ютерні ігри? Після зміни в супермаркеті я ледь тримаюся на ногах. Єдине на що вистачає сил — прогулянка з Нікою. І все частіше я  вибираю побачення в кав’ярні, бо надто стомлений, щоб ще кілька годин провести на ногах. А ще доводиться брехати, про те, що робота не заважає навчанню. Я не був в університеті кілька тижнів, бо доводиться працювати повний день, щоб покрити орендну плату та продукти.

 Попорощавшись вранці з Нікою, я поїхав на роботу.  Зайшов у залиті флуоресцентним світлом зали супермаркету, де, не зважаючи на ранню годину, було вже повно людей. Перевдягнувся в робочий одяг і пішов до машин. Кілька чоловіків вже складали коробки на великі залізні тачки і катили їх по широкому коридору. 

— Доброго ранку, Богдане! - вигукнула Свєта, вічно усміхнена касирка, коли я проходив повз її касу. Я відповів на привітання стриманим кивком голови. Намагався підтримувати дружні стосунки в колективі, але так, щоб не дати дівчині надії на те, що робоче спілкування може стати тіснішим.

Я приступив до роботи, але мене зупинив сивий чоловік у сорочці і піджаку.

— Доброго ранку, Богдане. Готовий до нового робочого дня?

— Так, Олеже Петровичу, готовий, — ввічливо відповів на запитання менеджера. Петрович класний мужик. До робітників ставиться з повагою, а не як до лайна, як інші начальники. Мені завжди йшов назустріч, коли потрібно було поєднувати навчання і роботу.

— Після роботи зайди до мене, справа є, — Петрович поплескав мене по плечу і додав: а взагалі тобі вчитися треба, а не ящики тягати. Виженуть же за прогули.

— Так я на заочний перевівся, — збрехав, відчуваючи, як почервоніли від сорому щоки. Петрович був правий, треба забігти якось до куратора і наплести щось про складні життєві обставини і попросити індивідуальний графік навчання.

Петрович ще трохи покрутився, прикрикнув на мужика, який випустив велику коробку з рук,  вона задзвеніла пляшками з дорогим алкоголем, і пішов до свого кабінету.

Я вже збирався додому, але Петрович попросив допомогти мужикам розставити товар у торговій залі.

— Знаю, що твоя зміна вже скінчилися, але ті телепні знову все переплутають і на касі будуть претензії, що ціни не правильні.

Я, звісно, погодився. Не гоже кусати руку, яка тебе годує. Через годину я із задоволеннями дивився на охайні стоси кольорових пакунків на відділі битової хімії і відчув на собі погляд і побачив маму. Вона стояла біля полиць із дорогими сирами. Один шматок коштував, як пів його зарплати. 

— Коханий, тобі взяти бургундського чи французького? — вона затиснула телефон вухом, в одній руці був кошик, заповнений екзотичними фруктами і фірмовою випічкою, другою вона перекладала з місця на місце шматки сиру.

Вітчим, мабуть, сказав щось неприємне, бо вона продовжила таким тоном, наче вибачалася:

— Я просто хотіла тобі догодити, не сердься. Добре, я візьму на свій смак…

Договорити вона не встигла, бо помітила мене.

— Богдане? І ти тут? Як добре, що ми зустрілися!

В її очах читалося збентеження. Я вимучено посміхнувся. Не хотів, щоб вона побачила мене в робі, та вона не звернула уваги на те, як я вдягнений.

— Ти зайшов би до нас, сину. Не можна так. Я скучила і Сергій буде радий…

— Мамо, я мушу йти. У мене заняття.

— Так-так, Бодю, звісно, — закивала вона і простягнула руку до мого обличчя, але торкнутися не наважилася. Вчися добре. Хороша освіта — це дуже важливо. 

Я нервово знизав плечима, відвертаючись. Не віриться! Минув місяць, як ми востаннє бачилися, а все, що її хвилює, це моє навчання.  Хоч би заради пристойності поцікавилася, чи є де мені спати, Про свого козла он як піклується, старається догодити. Гіркі сльози наверталися на очі, застрягаючи в горлі. Відколи пішов із дому, жодного разу не пошкодував про своє рішення, забороняв собі думати про те, що могло б бути, якби я проявив стриманість того дня в ресторані. Сьогодні будь-яка надія на нормальну сім'ю чи люблячу матір розвіялася. У той момент я відчув себе абсолютно самотнім у всьому білому світі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍