Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу

невисоке становище, марно сподівалася поєднати своє життя з такою блискучою людиною. Довгі дні й місяці Нака-но кімі знемагала від туги й очікування. Але тоді її принаймні втішала думка, що пройде час, і одного прекрасного дня... А тепер принц був близько, веселився зі своїми друзями, і думати забув про неї... О, як гірко було в неї на душі!

А тим часом і сам принц страждав не менше. Молода форель, немов з поваги до знатного гостя, ловилася сьогодні надзвичайно успішно, і люди раділи, розкладаючи улов на різнобарвному листі. Навіть прості слуги були в захваті — словом, усі отримали задоволення від цієї подорожі, й тільки принцові було невесело. Він стояв осторонь, з тугою на серці вдивляючись у небо. Дерева у старій оселі на протилежному березі річки здавалися незвичайно прекрасними, а плющ, що обвивав гілки сосен, вражав рідкісним багатством відтінків. Але навіть здалеку було помітно, яка безнадія там панує. «О, як же гірко, що я наділив їх оманливою надією!» — картав себе Каору.

Молоді придворні, які побували тут минулої весни, згадували, якими гарними були тоді квіти, і співчували дочкам Восьмого принца, що, напевне, сумували, залишившись самотніми після його смерті. Може, дехто з них і знав про таємні відвідування принца Ніоу, але були серед них і такі, які ні про що не здогадувалися. Щоправда, чутки поширюються швидко, навіть якщо йдеться про самотню садибу в горах...

«Мабуть, вони гарні... — перемовлялися між собою супутники принца. — І добре грають на кото, бо покійний батько, кажуть, навчав їх цього з ранку до вечора...»

Сайсьо-но цюдзьо, звертаючись до Каору, як до господаря, сказав:

«Здається, ще недавно

Стояли ці дерева

У пишному цвітінні,

Але, на жаль, сьогодні і до них

Прийшла похмура осінь...»

«Яскравий вишні

Цвіт та ніжний запах навесні,

А також барви листя восени

Нам відкривають,

Що все минуще в цьому світі...» —

відповів Каору.

А ось що склав Емон-но камі:

«Як сталось,

Що у глушині гірській

Сховалась осінь непомітно,

Якщо від листя багряного

Ні на мить я погляду не відривав?»

Посланець Імператриці Дайбу відповів так:

«Того немає вже,

Хто тут бував колись,

Та плющ і зараз

По камінню вперто повзе

Поруч з оселею гірською».

Він, старший за інших, гірко заплакав, раптово згадавши ті часи, коли покійний принц був юнаком.

«Осінь пройде,

І ще сумнішим стане

Дерев безлистих сад.

Тож, вітре з гір,

Його ти оминай», —

сказав принц Ніоу зі сльозами на очах, а тому ті, хто хоч трохи здогадувалися про його душевний стан, співчутливо подумали: «Видно, він справді у неї глибоко закохався і, напевне, страждає через те, що втратив нагоду зустрітися з нею сьогодні!» Адже з таким пишним почтом поїхати на той берег до Ооїґімі було неможливо. Гості знову і знову повторювали вголос найбільш вдалі із створених вчора китайських віршів, склали і чимало пісень Ямато, але за галасливим застіллям не могло з’явитися щось особливе, варте запису.

На протилежному березі сестри з хвилюванням довго прислухалися до того, як поступово змовкали голоси передового ескорту ватаги принца Ніоу. Служниці, які стільки надій покладали на приїзд принца, вкрай засмутилися. А ще більше Ооїґімі. «Видно, недарма люди подейкують, що у принца «душа мінлива і нестійка, як “місячна трава”»{197}, — думала вона. — Зрештою, якщо вірити всьому, що вони кажуть, виходить, що чоловіки завжди обманюють — не жаліють ніжних слів навіть для тих, хто їм байдужий. Про це розповідають також і наші служниці, згадуючи про минуле. Особисто я завжди вважала, що такі погані нахили зустрічаються лише у людей низького походження, а особи з високим становищем у світі мають звертати увагу на те, що про них думають люди. Але, як видно, я помилялася. Та й покійний батько помічав, наскільки принц Ніоу легковажний, а тому навіть уявити собі не міг, щоб одна з дочок з ним одружилася. Однак Каору так палко запевняв мене у щирості принца, що я хоч-не-хоч поступилася. Врешті-решт одруження принца з Нака-но кімі принесло тільки прикрощі. Цікаво, що тепер Каору думає про оманливу поведінку принца? Хоча я й не переймаюся думкою наших служниць, але й вони, мабуть, насміхаються з нас...» Через такі думки, які одна за одною мучили Ооїґімі, її настрій настільки зіпсувався, що вона стала почуватися майже хворою.

Що ж стосується Нака-но кімі, то вона, наслухавшись під час рідкісних зустрічей від принца палких запевнень у глибокій вірності, сподівалася, що він не зрадить її, а коли не приїжджав, то втішалася думкою, що у цьому винні незалежні від нього обставини. Та ось цього разу, коли після нестерпно тривалої перерви, він проїхав повз її дім, Нака-но кімі відчула себе жорстоко ображеною і засмученою.

Поглядаючи з жалем на стражденне обличчя молодшої сестри, Ооїґімі подумала: «Принц не посмів би так до неї ставитися, якби я, старша сестра, забезпечила їй життя, гідне нашого становища. Зрештою і зі мною може статися щось схоже, якщо ще проживу на цьому світі. Каору не забуває про нас лише тому, що розраховує на мою прихильність. Та не можу ж я вічно придумувати відмовки, щоб тримати його на відстані. Адже служниці, яких випадок із сестрою нічого не навчив, при першій же нагоді постараються і моїм майбутнім розпорядитися так само. Напевне, саме цього побоювався батько, коли неодноразово застерігав нас від такого необачного кроку. Видно, нам обом судилася нещасна доля залишитися самим напризволяще. Було б дуже прикро, якби ми обидві стали посміховиськом у людських очах і таким чином завдали б страждань покійним батькам. А тому я хотіла б уникнути такої сумної долі і піти зі світу перед тим, як взяти на себе тягар особливо важких гріхів...»

Пригнічена такими думками, Ооїґімі відмовилася від їжі й удень і вночі тільки журилася тим, що станеться з Нака-но кімі після її смерті. Біль стискав її груди, коли вона бачила перед собою сумне обличчя сестри. «Яким невтішним горем буде для неї моя передчасна смерть! — думала вона. — З ранку до ночі я насолоджувалась її дивовижною красою, а сенс свого життя я вбачала в тому, щоб забезпечити їй гідне становище у світі. Але ось тепер, коли нею нарешті зацікавилася людина високого звання, вона може стати посміховиськом і змушена буде піти у світ, як звичайна проста жінка. Що й казати, нам обом випала справді безрадісна доля...»

Тим часом принц Ніоу, щойно повернувшись до столиці, знову задумав непомітно вирушити в Удзі. Однак Емон-но камі нишком розпустив у палаці чутку, нібито принц готується поїхати у гори на зустріч зі своєю таємною коханою, і що такий його легковажний вчинок викликає осуд у світі. Дізнавшись про це, Імператриця засмутилася, а Імператор розгнівався та строго заборонив принцу залишати палац і наказав жити в будинку на Шостій лінії. Крім того, хоча принц і не давав згоди, було все ж вирішено одружити його з Шостою дочкою Лівого міністра.

Почувши цю новину, Каору вкрай стривожився. «Мабуть, я повівся занадто недалекоглядно. А, може, так судилося? Але хіба міг я забути, як покійний Восьмий принц турбувався майбутнім