Джулія Рейвен - Блогерка для бандита, Джулія Рейвен

Я навіть не знайшлася, що йому відповісти. Слідчий року просто-таки! Проковтнувши всі слова обурення, я витріщилася на нього в очікуванні допиту. Мені аж стало цікаво, на що здатна його уява.

— Пам'ятаєш той день, коли я запросив тебе на побачення на місток? — Діма невесело припідняв куточки губ. — Наше останнє побачення, якщо бути точнішим, — пояснив він, дивлячись на моє здивоване обличчя.

— І? — промовила, облизуючи пересохлі губи. Я не розуміла, до чого він хилить.

— Чому ти тоді не прийшла?

— Я…ем… — пробелькотіла, повністю спантеличена його запитанням. — Батько заборонив, — ледь чутно зізналася.

— Прямо-таки заборонив? — жорстоко усміхнувся Діма. — У дев'ятнадцять років? Якось надто по-тінейджерськи звучить. Не знаходиш? — кинув з поблажливою інтонацією.

Байдуже знизала плечима. Можливо, і по-дитячому пролунало, але так воно і було.

— Ну, — зібравшись з думками, я видала як на сповіді:

— Тато передав твою записку, що ти мене кидаєш, тому що зустрічався зі мною лише задля кар'єрного зростання. Я хотіла все з'ясувати сама, але батько заборонив так принижуватися і замкнув мене в кімнаті, щоб я не наробила дурниць.

— Навіть так, — зневажливо пирхнув Діма. Він нахилився і, взявши мене за підборіддя, пильно подивився в очі, ніби намагався прочитати мої думки. — А на дзвінки чому не відповідала? Повідомлення? Чи я на мобільний теж написав, що кидаю тебе?

— Дім, я щось взагалі не розумію… — нервово і спроквола видихнула.

— Злато, відповідай! — роздратовано вигукнув він, вивільнивши моє підборіддя від хватки. — Блд, невже так важко в усьому зізнатися? — Діма заметушився по спальні, наче загнаний до клітки звір. Занурив пальці у вугільне волосся і знову повернув свій погляд на мене. Темрява в його очах згусла, він дивився на мене з якоюсь ненормальною впертістю.

Липкий страх повільно перерахував мої хребці. Я сіпнула руками, намагаючись звільнитися. Але ажурні зав'язки тільки боляче впивалися у мої зап'ястя, змушуючи безпорадно лежати.

— Дімо, я чесно не знаю, що ти хочеш почути, — промовила тремтячим шепотом. — Телефон тато теж відібрав. Я кілька днів провела під домашнім арештом. Без інтернету і мобільного зв'язку. Як тато казав: «Для мого ж добра». Що ще потрібно розповісти?

Голосно дихаючи, я ледве стримувалася, щоб не заплакати. Неприємні спогади іржавим цвяхом розкопирсали незагоєну до кінця рану. Закусивши до металевого присмаку нижню губу, я чекала, що ж скаже Діма. Для чого все це?

Але Діма не поспішав відповідати на мої запитання. Скрестивши руки на грудях, він не відводив від мене погляду. Ніби чортовий садист насолоджувався моєю безпорадністю. Моїм страхом.

Між нами нависла тиша. Густа, напружена настільки, щоб будь-яка іскра могла викликати оглушливий вибух.

— Злато, я не кидав тебе, — нарешті Діма порушив це важке мовчання. — Я сів до в'язниці за твоє зґвалтування.

— Щ-що? — я остовпіла, ледь не вдавившись слиною від шоку. — Я-яке зґвалтування, Дім? — ковтаючи букви в словах, я не могла повірити в почуте.

Він же не жартує зараз, чи не так? І все це не жорстокий розіграш?

— Так, Злат, за твоє зґвалтування, — губи Діми спотворила крива усмішка. — Але ти ж, звісно, вперше про це чуєш?

Всупереч усьому здоровому глузду, я взагалі нічого не розуміла. Сенс слів до мене дійшов, але… але як це може бути правдою?

— Так, Дімо, я вперше про це чую, — видихнула з гіркотою, борючись з напосілими емоціями.

— Я й не сумнівався.

— Будь ласка, — скинула на колишнього погляд повний благань, — давай нормально поговоримо. Без звинувачень і натяків.

— Вибач, Злато, правди я так і не почув, — зневажливо промовив Діма, — а слухати твою брехню в мене немає ані часу, ані бажання.

Господи, ну в чому я брешу? У чому так страшно завинила? Про що він каже?

— Я бачив твою заяву… бачив тебе в кабінеті слідчого… бачив результати огляду…

— Дім...

— Злато, досить! — він суворо перебив, впиваючись в мене потемнілим поглядом. — Значить так, — Діма нервово облизав губи, — ти залишишся тут. Поки не зізнаєшся у скоєному. А тоді я вже вирішу, що мені з тобою робити.

— Дімо, будь ласка... — прохрипіла від нападу паніки. Це все походило на сюрреалістичний сон. Яке зґвалтування?

Я рвонула руками і знову зашипіла від болю.

— Скажи, що мені треба зробити… Я все зроблю... — бурмотіла, аби тільки він не пішов.

Погляд Діми став чорнішим за ніч, голос пролунав доволі тихо:

— Просто скажи правду, — почула я, перш ніж міцна постать колишнього заховалася за дверима.

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно