Анна Шторм - Не дуже владний бос для залізної леді, Анна Шторм

32. Тихін

“Не вези додому! Не вези додому!” – сердито буркотів Тихін, їдучи в… лікарню. Про Жаннину алергію він пам'ятав, і все ніяк не міг збагнути, що змусило її так себе поводитись і ризикувати своїм здоров'ям. 

Стрес та перевтома? Але ж вранці все було нормально…

Він, Тихін, щось не те зробив, чи сказав? Та наче ні, відповідь та ж. Все було нормально. Тільки, ключове слово тут “було”. 

– Гей, ти як? – вільною від керма рукою спробував дотягнутись до Жанни, та вона зовсім з’їхала по спинці сидіння і майже лежала. 

“От ччорт!” – процідив крізь зуби і втиснув педаль газу в підлогу. 

Біля лікарні Маєвському довелось Жанну з машини витягати. Вона й зовсім вже не подавала ознак життя. Нерозторопна медсестра у приймальні перепитувала двічі одне й теж, і Тихон, дивлячись на бліду, як лікарняні стіни Жанну, втратив рештки терпіння. 

– Я працюю в поліції! І ця жінка – важливий свідок. В неї алергія на алкоголь, а її його… підлили в коктейль. Якщо з нею щось трапиться, доки ви всяку дурницю питатимете – матимете серйозні проблеми!

Ця промова подіяла досить ефективно, і за мить Жанну Тихону допомогли посадити на візок-каталку і навіть викликали лікаря. 

Той вже питання задавав по темі, скільки й коли випила, як давно алергія та як проявляється. Маєвський щиро розповів все що знав, і отримавши наказ чекати, сів на хиткий стільчик просто біля палати. 

Хвилини чекання здались вічністю. І, коли лікар, нарешті вийшов із палати, Тихін ледь його з ніг не зніс. 

– Як вона? – стривожено зазирнув в очі. 

– Скоро буде краще. Шлунок промивати вже було пізно, судячи по стану. Тому ми поставили крапельниці, дали антигістамінне та антидот. Зараз вона кілька годин поспить, а потім оцінимо стан і, можливо, навіть відпустимо додому. 

– Дякую! – Тихін потиснув руку і кивнув на палату. – Мені до неї можна? 

– Палата одиночна, і за крапельницею бажано слідкувати. Тому, якщо посидите, буде навіть добре. Не доведеться медсестру смикати. 

В палату Маєвський зайшов з якимось острахом. Переживав, чи не надто хворобливо виглядатиме Жанна, але вона міцно спала і навіть її блідість поволі відступала. Натомість на щоках майорів трохи хворобливий рум'янець. 

“Жанно, що ж сьогодні трапилось!” – тихо промовив і взяв її руку в свою. Вона була холоднюща, та ручки в жінки завжди були прохолодні. Не звикати. 

Неприємно задзеленчав телефон. Мелодія на невідомі номери не віщувала нічого хорошого. 

– Алло! – стиха відповів, не відводячи очей від Жанни. 

– Привіт братику! В тебе вдома якась випивка взагалі є, чи нема? – остаточно на сьогодні добив його знайомий, і дуже схожий на його, Тихона, голос. 

– Юра? Ти що приїхав? – розгублено спитав. 

– Ще й як. І зараз в тебе холодильник мародерю. Але там пусто. 

– Але як ти зайшов у квартиру? 

– Про це я й хочу поговорити. Приїзди, багато цікавого розкажу. – змовницьки реготнув і обірвав виклик брат. 

“Чорт, чорт, чорт!” – вилаявся Тихін. Ще тільки братика тут не вистачало! Не те що стосунки в них були так собі, нормальні вони були. Коли на відстані. А от варто було побути разом хоч з днів два, і він ладен був під землю провалитись, аби не слухати токсичні ниття брата, не позичати йому гроші на його проблеми, та ті проблеми, власне, й вирішувати. 

“Жанна ж була вдома! Так от що сталося!” – проскочила думка. “Але що такого встиг зробити чи сказати мій брат, щоб вона ледь не отруїлась в тому барі?” 

Питання без відповіді. Власне, задати їх Жанні він планував, щойно вона прокинеться. А з братом вже буде інша розмова трішки пізніше. 

“Ну братику! Якщо ти її хоч пальцем зачепив – вилетиш на вулицю, як старий віник!” – сердито подумав Тихін, і обережно присів на стільчик поряд з Жанниним ліжком.

***

Здається, Маєвський навіть задрімав. Бо ж коли Жанна прокинулась, і стисла його руку, то відчув це не відразу. Або ж її дотик був настільки слабким…

– Тихоне? – якось здивовано спитала. – Що сталось? 

– Ти… напилась. – чено відповів Тихін. 

– Напилась? Ти жартує… – вмить змовкла, бо згадала, з ким саме зустрілась вчора, та ще й в квартирі Тихона. – Він твій брат, так? – вже потроху все співставивши, і появу, і схожість, і її яскраві флешбеки з минулого, спитала. 

– Так. Вирішив порадувати своєю присутністю. Порадувати в лапках, якщо що. Але що між вами сталось? Він тебе образив вчора? 

– Вчора? Ні. 

– Тобто? 

– Не зважай! – спробувала відмахнутись. 

– Ага, не зважай. Ти вчора ледь не померла. Це ж якось пов'язано з ним, правда? Якщо він щось сказав, чи зробив, я мушу знати. 

–  Ні, Тихоне, все добре. Він мені нічого сказати не встиг, я втекла. 

– Але чому? Я нічого не розумію, чесно. 

– Тому що… ми з ним… зустрічались раніше. Кілька разів. Десь років 18-19 тому.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍