Ілларіон Павлюк - Білий попіл

на потім. Він поскакав риссю, а я намагався триматися поруч, щоб не дати йому звалитися на землю.

Під кінець нашої недовгої подорожі сотник помітно примлів у сідлі, і я ледве встиг підхопити його здоровою рукою вище ліктя.

— Варто перепочити, — запропонував я.

Він мовчки погодився. Я зіскочив з коня й допоміг сотнику спішитися, потім відвів його в тінь. Старий знеможено сів під деревом, притулившись потилицею до стовбура.

— Наче й не так багато крові втратив, — сказав він. — А в очах темно…

— З маєтку немає іншої дороги? — запитав я.

— Ти ж не хочеш сказати, що моя жінка тікатиме з власного дому… — пробуркотів він.

— Ваша жінка вже покинула вас напризволяще. Як гадаєте, чому?

Сотник мовчав. У грудях йому засвистіло, а бліде лице взялося червоними плямами.

— Думаєш, Анна має на меті щось інше? — запитав сотник.

— Інше, ніж що?

— Ніж просто виставити тебе вбивцею.

— Ви ж знаєте, що так. Питання лише в тому — що саме.

Сотник повернувся до мене:

— А що, по-твоєму, я знаю?

У його голосі не лишилося й сліду звичної затятості.

— Принаймні те, що ваша жінка навмисне створила тут культ, який поневолив людей.

— Треба зважати на наслідки, — спокійно відповів сотник. — Анна порятувала їх від холери.

— Авжеж. Я так розумію, що білим попелом вона назвала сіль і, може, ще соду, а чорним — звичайне вугілля, й саме цим лікувала хворих. Поки що кращих ліків од холери не придумали. Плюс — тільки кип’ячена вода для пиття. У цьому сенсі вона й справді жива. І — дезінфекція рук оцтом. Хоча хлороване вапно було б ще краще. Зате оцту у вас, як у власника винарень, повнісінько…

— Хомо, не все так просто! Все це навряд чи допомогло б, якби не відповідні обряди!

Я здивовано зиркнув на нього.

— Жартуєте?

— Аж ніяк. Ти, звісно, знаєш, скільки життів забрала холера в Києві…

— Тому що там ніхто не додумався креслити білі кола довкола ліжок?

— Зараз ти можеш сміятися з цього, а тоді, в церкві, коли Соломія встала з труни, ти й сам накреслив коло.

— Опійний настій, яким мене напоїли, спричинив галюцинації. А тіло Соломії дістали з труни люди, які не вірили у Вія, як не вірить у нього і ваша жінка. Це, між іншим, відповідь на запитання, чому тієї ночі сторож не побоявся ввійти до церкви, де буцімто об’явився демон. Невже Анна і вас обвела навколо пальця?

Я приготувався до чергового спалаху сотникової люті. Але — ні. Старий беззвучно плакав, і горошини сліз котилися по його щоках.

— Ваші взаємини були засновані на брехні від самого початку, — сказав я.

Він втомлено поглянув на мене.

— Про що ти?

— Ви, либонь, і самі про це здогадувалися. Тільки не хотіли вірити. Соломія — не ваша дочка.

Старий витріщився на мене, роззявивши рота, наче риба, та не знав, що сказати.

— Тільки не треба мене переконувати, що це ніколи не спадало вам на думку, — сказав я. — Як і те, що рідна сестра вашої Соломії, Настя, з’явилася в маєтку не випадково, а тому, що так нагадувала вам дочку.

— Я гадав, вони просто схожі… — сторопіло мовив сотник.

— Справді? І тому ви навчили її грамоти?

Він відхилився на стовбур дерева і заплющив очі.

— Ви привезли в маєток геть юну Анну на тих умовах, що й усіх інших дівчат. Та вам довелося надовго покинути дім. А вона наслухалася тут історій про те, скільки її попередниць так і не змогли подарувати вам дитя. І, як жінка кмітлива, зрозуміла, що шансів стати батьком у вас немає. Вона вкрала для вас Соломію, підбуривши порятовану від холери пупорізку, — я підвівся й відв’язав наших коней.

— Коли я її сюди привіз, — приглушено сказав сотник, — то відчув, що закохуюсь у неї дедалі більше… І що не хочу відпускати, — байдуже, народить вона чи ні… Але якось справді довелося поїхати надовго. Через півроку я повертався, твердо намірившись негайно просити її руки. Ну, а вона… Вона винесла мені на ґанок дочку… Нашу дочку… Що тут скажеш… До того ж, якби не вона, весь хутір вимер би від холери… Хіба ж я мав бодай якусь причину їй не вірити…

Я мовчав, залишивши його на самоті з цим запитанням. Сотник закліпав і знову заплющив очі. Минуло ще півхвилини, а потім я запитав: повільно і чітко, щоб він почув кожне слово:

— Хто вбив вашу дочку, пане сотнику?

— Я не знаю… — хрипко мовив він.

— Тоді зберіться на силі й залазьте в сідло. Нам краще не зволікати.

Біля ґанку старий тяжко зліз із коня, та в очах його вже не було сліз. Він зціпив зуби, наче перед останнім боєм, і рушив до дверей.

— Анно! — його голос луною котився по дому.

Я увійшов за ним й аніскільки б не здивувався, якби Анна вже давно накивала п’ятами. Сотник піднявся на другий поверх, а я оглядав перший, наближаючись до їдальні.

Анна зненацька вийшла назустріч. Побачивши мене, вона застигла так, ніби я тримав у руках власну голову.

— Не підходь! — вереснула вона. — Рятуйте!

Мене трохи збентежила її поведінка.

За моєю спиною загрюкали по сходах сотникові каблуки.

— Назаре, що він тут робить? — перелякано вигукнула Анна, тицьнувши в мене пальцем.

— Анно… Як вмерла моя дочка?

Вона глибоко вдихнула, щоб відповісти, але затнулась, розгублено позираючи то на мене, то на сотника.

— Що? — нарешті запитала вона. — Що ти довідався?

— Анно, — сотник гарчав, як пес на прив’язі. — Як вона померла?

У коридорі з’явився Тимко. Він витріщився на нас і перелякано кліпав очима, притиснувшись до стіни.

— Я знаю тільки те, що мені розповіла Марфа! — з відчаєм у голосі викрикнула Анна. — Що Солька прийшла тієї ночі вся закривавлена…

Сотник заціпенів.

— Ти ж казала, що вона померла в тебе на руках!

І тут Анна заплакала. Її ноги ослабли, й вона тихо сповзла по стіні, сівши на підлогу. Губи тремтіли, рот викривився, на неї раптово впала немічна старість.

— Я обманула тебе. Я проспала… Пся крев! Я проспала смерть свої донечки… Не почула Марфиних криків… Коли вона розбудила мене, Соломія вже була мертва. І я все знаю тільки з її слів… Що ти взнав, Назаре? Хто вбив нашу донечку?

Сотник узяв Анну на руки й відніс у найближчу кімнату — їдальню.

— Чому ти втекла з хутора?

— Я боялася твого гніву, Назаре…

— І чому я маю гнівитися?

— Я ж оббрехала Хому… Я була переконана, що то він… Більше ж нікому! Вона ж бігала до нього мало не щовечора… Я просто хотіла, щоб убивця не зміг відкараскатися. А вийшло, що через мене ти двадцять років шукав не того…

Анна жалісливо дивилася на сотника. В очах її стояли сльози, і здавалося, що покаяння її безмежно щире.

— Пробач мені… — сказала вона сотнику. — Я тільки хотіла покарати вбивцю…

Сказавши це, Анна повернулася до мене.

— Хомо… Чи маю називати вас Тарасом?.. Я не знаю, якими словами чи вчинками можна спокутувати те, що я накоїла. Я вкрала у вас півжиття.

І раптом вона стала переді мною навколішки. Я взявся піднімати її, та сотник мене випередив. Він міцно обійняв Анну, відгородивши її від мене широкою спиною, ніби я зараз становив небезпеку для його любої дружиноньки.

— Скажи мені, — тихо звернувся він до неї. — Наша Соломія… Це правда, що вона… Що ти її… Що вона — сестра Насті?

Я чекав, що Анна обуриться чи