Жан-Крістоф Гранже - Земля мертвих

Замість відповіді Корсо тицьнув йому свідоцтво про реєстрацію машини, а тоді майнув до кас. Триколірна ксива допомогла якнайшвидше пройти перевірку з французького боку. Складніше було минути англійський контроль, але, хай там як, у 2016 році Об’єднане Королівство ще входило до складу Європи.

Коли поліціянт добіг до перону, агенти безпеки вже оглядали останніх пасажирів. Вони спитали, навіщо той перетинає кордон. Він щось вигадав у відповідь: годі навіть думати, аби пробовкатися, що потягом їде підозрюваний у злочині.

Платформа непомітно збезлюділа. Спливали останні хвилини перед від’їздом… Урешті-решт, Корсо дістався потяга — довжелезна сталева гусінь із жовто-синім тулубом, справжнє чудо техніки, ось-ось залишить позаду себе нерухомий світ. Поліціянт мав на щось зважитися: підбігти до свого вагона (і тоді Собєскі побачить його з вікна) або увійти до першого вагона (тоді місце підшукає пізніше, але знову ризикує впасти в очі втікачеві).

Корсо обрав проміжний варіант: прослизне в голову потяга й сидітиме там тихенько. Він ще встигне відшукати Собєскі на вокзалі Сен-Панкрас.

Геть засапаний, спітнілий, коп умостився на першому вільному місці й заплющив очі. Десь у потягу разом з ним їхав Собєскі — сталевий монстр їх поєднав, а сама подорож містила в собі щось заспокійливе. Свято розпочнеться в Лондоні. Тепер йому лишилося віддати останні розпорядження команді й пояснити, чому керівник групи, яка цього літа провадила найгучніше розслідування, ні сіло не впало зник посеред дня.

49

Тільки-но потяг рушив, як Корсо зателефонував Барбі й коротко описав, що відбувається.

— Можна тобі щось сказати? — запитала вона зі свого боку.

— Ні. Доручаю тобі наново розпочати розслідування.

— Ти це називаєш «наново розпочати»?

Він розтлумачив їй свій задум: віднині вони вивчатимуть досьє (включно з результатами роботи Борнека) крізь призму Собєскі.

— Ми щойно з’їли дулю. Ти справді гадаєш, що треба йти саме цим шляхом?

Корсо не відповів. Хай у художника було залізне алібі, хай у майстерні нічого не знайшли, хай він купляв знімки з місця злочину — цілком логічно, що справжній убивця до такого б не додумався, — поліціянт нутром відчував, що чинить правильно.

— А все решта?

— Що саме?

— Ми стільки версій почали розробляти…

До справи «Сквонка» залучили чимало поліціянтів, на їхньому поверсі аж кишіло від стажистів — на Корсо працювало ціле невеличке підприємство.

— Виплутуйся, як знаєш. Розподіли завдання, організуй роботу. Прекрасно знаєш: коли мене немає, на господарстві можна лишити тільки тебе.

Звісно, Барбі приємно було чути улесливі слова, але вона ніяк цього не виказала.

— А Людо?

— Поводься з ним, як завжди. Під час розслідування він ще більше зі шкури лізтиме.

— Що сказати решті?

— Що Собєскі звільнили після того, як я був у нього вночі. Завдання таке: рвемо дупу. Собєскі — ворог нестандартний.

— Гаразд. Можна тобі дещо сказати?

— Ні, я сам мушу дещо сказати: особисто тобі доручаю відшукати його схованку. Поклади назад виписки банківських рахунків, фактури, кредитні картки. Якщо пощастить, сьогодні ввечері повернуся.

Він вимкнув розмову і знову запевнив себе подумки, що просувається в правильному напрямку. Їде тим самим потягом, що й Собєскі, отже, в наступні дві години нічого прикрого точно не станеться.

Корсо розслабився й зручніше вмостився в кріслі. Але думки снували навколо шалапута. Чому той надумав їхати до Великої Британії? В голові вигулькували тисячі питань. Як Собєскі вдалося змусити обох коханок брехати заради його прекрасних, а насправді огидних, очей? Чим привабив до себе Софі та Елен? Бачився з ними? Якою технікою послуговувався для спілкування? Де він діяв?

Його міркування нагло перервала сирена. Корсо зрозумів, що потяг уже пірнув під Ла-Манш і щойно пролунав сигнал тривоги. Собєскі.

Потяг негайно вповільнив ходу. Сирена досі вищала, луною відбиваючись від стінок тунелю, як у пришвидшувачі заряджених частинок, хоча вагони зупинилися вже за декілька секунд. Раптом тунель освітився — охоронці й пожежники в ядучо-жовтих сигнальних жилетах висипали на перони, що йшли вздовж колії. Усі говорили про технічну поломку, пожежу, напад…

Двері вагона відсунулися з тихим позіханням. Співробітники служби охорони попросили всіх вийти, але не брати з собою ані сумок, ані валіз. Хвилюватися не треба: слід лише дістатися службової галереї, де можна сховатися від будь-якої небезпеки. Корсо пам’ятав, що тунель під Ла-Маншем справді складався з трьох галерей: південної, яка вела до Англії, північної, що спрямовувала рух у Францію, і центральної, призначеної для ремонтних робіт та евакуації пасажирів у разі потреби. Шановне товариство, ми в самому епіцентрі!

Корсо рушив за юрбою, розмірковуючи над тим, чи не Собєскі, бува, улаштував цей гармидер. Коли всі стали вервечкою вздовж потяга, він вирішив розпитати одного з охоронців (у жовтих жилетах і касках з налобною лампою схожих на міньйонів з однойменного мультфільму). Ніхто не обізвався. Поширювалися різноманітні чутки, але найчастіше лунало припущення, нібито трапилася пожежа.

Хай там що, а досі не відчувалося аніякого підозрілого запаху. Навпаки, тунелем йшов доволі приємний, свіжий потік повітря. Колона пасажирів сунула вперед на диво спокійно й тихо, ніби це був усього-на-всього тренувальний захід.

Подеколи Корсо ставав навшпиньки: силувався вгледіти чоловіка в капелюсі. Але даремно.

Картина справляла гнітюче враження. З одного боку — нерухомий Євростар, що здавався геть велетенським під шапкою тунелю. З іншого — заокруглена стіна галереї, складалося враження, ніби вони були всередині здоровезної труби. А найбільше засмучувало гіпнотичне повторення тих самих частин риштунку: цеглини склепіння, збірні елементи вишикувалися в одноманітні шеренги, в одноманітну поверхню.

Корсо відчував довкола наростання людської тривоги. Усі помалу оговталися й, мабуть, утямили, куди потрапили: глибина сягала ста метрів під рівнем моря, навкруги — незнані породи землі, над головою — товща води об’ємом більше, ніж чотири тисячі квадратних кілометрів.

Коли вже всіх ледь не охопила паніка, у підземну кишку стрімко ввірвався лихий вітер. Деякі пасажири мало не попадали, інші — скоцюрбилися, ще інші — вчепилися в тих, хто стояв поруч. Уже встигли відкрити перехідний шлюз службового коридору. Корсо пригадав: такі відсіки тримали під високим тиском, щоб у разі пожежі полум’я й дим виштовхнути зсередини.

Скарлючені, зіщулені, вони просувалися вперед, до бічної галереї за вогнестійкими дверима жовтого кольору, від яких відходило плетиво труб. Корсо наважився обігнати чергу: сподівався відшукати борсаліно Собєскі. У безладі легше накивати п’ятами. Але куди?

Один з міньйонів штовхнув його. А тоді він його помітив: Собєскі саме переступав поріг, що відділяв обидві кротовини. Художник притримував рукою капелюх, на спині в нього висів