Гео Данилович Шкурупій - Двері в день. Міс Адрієна, Гео Данилович Шкурупій

червоної матерії. Поліцаї насторожено стоять на своїх місцях і нахиляють голови, для розгону, але спокійна впертість пікетчиків стримує їхні пристрасті.

Леон Мустак обходить пікети й нарешті сам стає коло головних воріт. Ворота вже відкриті широко, ніби зараз крізь них має пройти цілий похід, але крім поліцаїв і пікетчиків, що ніби приготувалися для врочистої зустрічі, ще нікого не видно.

Коли ось на протилежному боці вулиці з’являються двоє робітників у чорних кашкетах і блузах з клунками бутербродів у руках та з флягами кофе через плече. Це йдуть на роботу.

Лави пікетчиків і поліцаїв одразу насторожуються.

– Додому! Гайда додому! – раптом вириваються застережливі крики з лав пікетчиків.

Робітники, що йшли на роботу, зупиняються. З лав поліцаїв вискакує старшина і півнем метушиться перед Леоном.

– Я вас прошу не затримувати тих, хто хоче працювати!

– Гайда додому, Лебе, Гайда, Круль, краще буде! – летять попередження пікетчиків, що впізнали своїх товаришів.

Робітники ще мнуться кілька секунд, потім одразу повертають і йдуть назад. Старшина поліцаїв незадоволено теж одходить від Леона. Знову тиша й порядок з обох боків, ніби дві армії готуються до гарячої бійки.

Незабаром з’являються двоє старуганів.

– Куди? – перетинають дорогу пікетчики.

Старугани дістають з кишень посвідчення, що спілка дозволила робітникам, які мають 65 років, не страйкувати.

– І ви користуєтесь із цього? Хіба ви не розумієте, що це штрейкбрехерство? З вами і з хлопчаками-учнями завод виконає термінові замовлення, а це пошкодить страйкарям! – переконують їх пікетчики.

Та старугани мовчки ховають свої посвідчення і один по одному проходять у ворота. Обличчя поліцаїв прояснюються – це їхня перемога.

Але ось цілий гурт робітників і молодих хлопців-учнів наближається до заводу. Старий Андріяш Вале йде разом із Францем Каркашем. Настрій у лавах пікетчиків коло заводу напружується.

Група робітників іде, не зупиняючись, прямо до воріт. Це все нові люди, що їх уже встигла навербувати адміністрація. Обличчя пікетчикам незнайомі.

– Назад! Назад! – лунають вигуки з лав. – Ви зраджуєте своїх братів. Ви зриваєте страйк!

– Сором, Вале! – кричить Леон. – Ти ганьбиш свою сивину! Додому, Франце, чи ти записався в штрейкбрехери?!

Але всі вони мовчки проходять у ворота. Лише молоді хлопці, учні, збилися в гурток і вагаються пройти.

– Товаришу пікетчик! – звертається один із них до Леона.

– Що таке?..

– Ти знаєш, ми, учні, не страйкуємо! Цебто ми страйкуємо. Ми ухвалили страйкувати! Та батьки нас повиганяли з дому на роботу. Але, товаришу пікетчик, я так думаю, коли пікет нас не пустить на завод, то що ж ми можемо зробити? – Не пустили і все! – Хлопець посміхається, радіючи з своєї вигадки.

– Ну, гаразд, не пустимо, – сміється Леон.

Хлопець збирає своїх товаришів учнів і йде з ними до воріт.

– Куди, хлопці?

Учні мовчать.

– Нічого вам тут робити, гайда додому! – говорить Леон. Тим часом пікетчики стають щільною стіною проти воріт.

– Ну що ж поробиш! – говорить хитрий учень до своїх товаришів. – Не будемо ж ми битися з дорослими. Гайда, додому, хлопці!..

– Що? – підскакує поліцейський старшина. – Ми не дозволимо тероризувати молодь! На місця! – Командує він учням.

Поліцаї схоплюються з місць і кидаються з палицями на пікетчиків. Починається бійка, і вхід до заводу одразу стає вільним.

Побачивши, що хитрощі не вдалися, учень кричить своїм товаришам.

– Все одно додому, хлопці! Адже ми не хочемо бути штрейкбрехерами!

– Що? Ах ти, сопляк! – кидається вперед поліцай.

До воріт біжать нові поліцаї. Одні луплять палицями пікетчиків, інші заганяють учнів у ворота. Галас і колотнеча.

– Бандити! Убивці!

Ворота закривають.

VII

Жакеліна прийшла додому надвечір. Цілий день вона мила тарілки в одному ресторані, де їй дали цю одноденну роботу, бо цього дня було чиєсь весілля й посудомийки не могли впоратися з роботою.

Жакеліна похитувалась від утоми. Їй перед очима й досі виростали гори тарілок, брудних і огидних від недоїдків. Їй руки й досі трохи тремтіли від роботи, що нагадувала роботу фокусника в цирку, коли він жонглює тарілками. Тарілки летіли в воду, розсипались, як колони Помпеї від вибуху Везувія, балансували в повітрі й знову виростали в колони білосніжної класичної чистоти.

Проте вдома це миготіння в очах трохи розвіялось. Дівчинка з кощавим котом, яку звали Мартою і мати якої була праля, відійшла від колиски з дитиною й поступилася місцем перед Жакеліною.

Жакеліна вихопила дитину з колиски й притиснула до грудей. Дитина була кволенька й вимагала старанного догляду. Марта й тепер могла розважити її лише лясканням пальців і чмоканням язика.

Не зважаючи на втому, Жакеліна була в хорошому настрої. Вона заробила трохи грошей і принесла їжі й молока дитині. Франц Каркаш був на роботі і мав сьогодні теж щось принести. Це все підбадьорювало її.

Крім того, вона була молода й гарна жінка і ставитись байдуже до свого співмешканця не могла. Тому вона посадила дитину й Марту до молока, а сама пішла плюскатись у холодній воді та чепуритись, щоб знищити всі сліди втоми.

Франц Каркаш застав її такою, якою він любив її бачити. І не зважаючи на те, що з ним на заводі сталася велика неприємність, в її, присутності він одразу повеселішав.

Він взяв на руки й трохи поносив сина свого друга Матіяша Лябур, весь час відчуваючи на собі погляди Жакеліни, що в них уже спалахувала надія на краще життя, на те маленьке щастя, яким мусять жити всі живі.

Франц Каркаш навіть заспівав веселої пісеньки, щоб трохи розважити кволу дитину.

– Да! – сказав він, передаючи дитину Марті. – Ось увесь мій сьогоднішній здобуток!

І він поклав на стіл кілька мізерних монеток.

– Комуністи роблять правильно, що розпочали страйк: це не завод, а тюрма!

Жакеліна збентежено глянула на Франца і на його здобуток, та побачивши, що настрій його незмінний, заспокоїлась.

– З тобою щось трапилось, Франце?

– Нічого особливого! Не будь страйку й не будь я штрейкбрехером, я й цього б не приніс додому! – І він майже цинічно розсміявся. – Проте, я бачу, ти щасливіша за мене!

І він сів поруч неї до столу, де вона могла запропонувати йому трохи поїсти.

Жакеліна заговорила, і він побачив її в ролі циркової фокусниці. Вона тримала велику тарілку на підборідді і ще дві витирала рушником. Ціла куча їх падала в корито з водою, і тут же вони вилітали одна по одній і виростали к колону класичної білосніжної чистоти.

Нагорі піаніст скажено тарабанив об клавіші роялю. Рух тарілок набирав ще більшого темпу. Гості нагорі танцювали фокс, і Жакеліна металася в тому ж ритмі, тільки в руках у неї блищали