Станіслав Лем - Казки роботiв. Кiберiада

– Потім – то вже зовсім нічого не було. Як грюкнуло, то халупа й стала боком, так що я з лави на підлогу впав. Але я вже звик до цього, бо не раз як дракониха, бува, об хату почухається, то й не так іще тіпне! Ось хоч би й Барбаронів брат, його в шаплик з білизною кинуло, бо вони саме прали, коли драконисі почухатися закортіло…

– Ближче до діла, голубе, до суті! – заволав Кляпавцій. – Отже, грюкнуло, ви впали на підлогу, і що далі?

– Я ж ясно кажу, що нічого. Якби щось було, то було б про що говорити, а як нічого нема, то й нема, чого тоді язиком молоти? Правду я кажу, куме Барбароне?

– Істинну правду!

Кляпавцій кивнув головою й пішов, а вервечки носіїв подерлися знову вгору, згинаючись у три погибелі – така тяжка була данина драконові. Кляпавцій здогадувався, що вони складуть її у визначеній драконом печері, але не хотів більше ні про що розпитувати, бо й так весь аж упрів від розмови зі старостою та його кумом. Зрештою, він іще до того чув, як один із тубільців казав другому, що дракон вибрав таке місце, «аби і йому, і нам було близько…»

Кляпавцій ішов швидко, орієнтуючись по драконоіндикатору, що повісив собі на шию, але не забував і про лічильник; та той усе показував нуль і вісім десятих дракона.

«Чи то якийсь таємничий дракон, чи що за лихо?» – думав дорогою Кляпавцій, зупиняючись щохвилини, бо сонце палило немилосердно, від спеки тремтіло повітря над розігрітим камінням, навколо не було ані билиночки, тільки порепана земля у заглибинах скелі та розпечені кам’яні брили, що тяглися ген до величних вершин.

Минула година, сонце хилилося вже на другу половину неба, а він усе йшов і йшов: піщаними рівнинами, гірськими перевалами, аж доки опинився в місцевості, де земля була покраяна глибокими ярами та тріщинами, заповненими холодною пітьмою. Червона стрілка підповзла до дев’ятки під одиницею і, пострибавши, завмерла.

Кляпавцій поклав рюкзак на виступ скелі й саме витягав протидраконницю, коли стрілка шалено застрибала. Схопивши редуктор імовірності, він швидким поглядом обвів околицю. Кляпавцій стояв на гірській гряді й міг заглянути в углиб яру, де щось ворушилося.

«Це вона, – подумав він, – адже Єхидна жіночого роду».

Йому спало на думку, що, може, через це вона й не вимагає дівчат. Але ж колись вона їх охоче приймала. Дивно, дуже дивно. «Проте зараз найголовніше – це спритність!» – подумав Кляпавцій і про всяк випадок дістав з рюкзака драконодеструктор – його поршень витискує драконів у небуття. Він виглянув з‑за рогу скелі. Внизу, в улоговині, по дну висхлого потоку сунула сіро‑бура дракониха із запалими наче від голоду боками. В голові у Кляпавція вихором закружляли думки. Може, її анігілювати, змінивши знак драконової матриці з позитивного на негативний, внаслідок чого статистична ймовірність антидракона візьме гору над драконом? Але це ж страшенно небезпечно, коли взяти до уваги, що навіть незначний струс може викликати катастрофічну зміну. Крім того, детальна депробабілізація зробила б неможливим дослідження натури Єхидни. Конструктор завагався, уявивши собі спокусливу картину: величезна драконяча шкура в його кабінеті, десь між вікном та книжковою шафою. Та не час було поринати в мрії, хоча, з другого боку, – віддати б у драконозоопарк зразок такого чудного дракона… – майнуло йому в голові. Поки Кляпавцій спускався з гірського перевалу, він устиг навіть подумати, яку наукову працю можна було б підготувати на основі такого чудового матеріалу… Він переклав фузію з редуктором у ліву руку, а правою узяв заряджену антиголовою рушницю, прицілився й натиснув на спуск. Загуркотіло, хмарка диму огорнула мисливця, і на мить він утратив потвору з очей.

Старі казкарі розповідають про драконів силу неймовірних речей. Наприклад, нібито дракони мають по сім голів. Але такого не буває. Дракон може мати лише одну голову, бо вже дві голови страшно сварилися б і сперечались. Тому багатоголовці, як їх називають учені, вимерли внаслідок внутрішніх чвар. Вперті й тупі зроду, ці потвори не терплять, щоб їм бодай у чомусь суперечили; отже, дві голови на одному тілі призводять до скорої смерті, бо кожна, іншій на зло, утримується від їжі й навіть старається не дихати, – відомо, чим це кінчається. Саме цю феноменальну властивість використав Евфорій Вразливий, винахідник антиголівної рушниці. В тіло дракона влучають невеличкою, зручною електронною голівкою, й одразу ж усередині зчиняється колотнеча. Відтак дракон, ніби його правець ударив, нерухомо сидить на одному місці добу, тиждень, часом – місяць; бувало, що аж через рік він вмирав від виснаження. В такому стані з ним можна робити геть усе. Але уражений Кляпавцієм дракон поводився якось дивно. Він зіп’явся на задні лапи й так рикнув, що каміння посипалось, і так бив хвостом, що запахло викресаними іскрами; а тоді почухав за вухом, відкашлявся й посунув собі далі. Не ймучи віри очам, Кляпавцій майнув через гірський хребет до гирла висхлого потоку; Тепер йому ввижалась уже не те що наукова праця чи стаття в «Драконячому альманасі», а щонайменше монографія на крейдяному папері з портретом автора й фотографією дракона!

За поворотом, причаївшись під камінням, він приклав до ока метальник неймовірності, прицілився і запустив депосибілітатизатори. Ложе сіпнулось у нього в руці, розігріта рушниця оповилася серпанком, а дракон – ореолом, як місяць на негоду, але – не щез. Кляпавцій удруге зробив дракона зовсім неймовірним; напруга імпобілітативності стала такою, що метелик, який пролітав над ним, почав вимахувати крильцями, вдавшись до азбуки Морзе, другу «Книгу джунглів», а серед скель замиготіли тіні ворожок, відьом, русалок, виразно чутний тупіт копит сповіщав, що за драконом десь гарцюють кентаври, добуті з неможливості страшенним напруженням метальника. Але дракон, ніби ніде нічого, незграбно присівши, позіхнув і заходився з насолодою чухати задніми лапами обвисле підборіддя. Розпечена рушниця вже пекла Кляпавцію пальці, що розпачливо натискав на спусковий гачок, бо нічого такого досі навіть уявити собі не міг – невеликі камінці навколо дракона поволі здіймалися в повітря, а курява, яку він, чухаючись, безладно викидав з‑під себе, замість так само безладно опасти, склалась у повітрі в якийсь нерозбірливий напис: «ПОКІРНИЙ СЛУГА ПАНА ДОКТОРА». Навкруги посутеніло, бо день поступавсь перед ніччю, кілька великих вапняків вирушили на прогулянку, тихо перемовляючись про те та се, одне слово, діялися справжні дива. А страшний звір, що спочивав за тридцять кроків від Кляпавція,