Йон Колфер - Артеміс Фаул. Утрачена колонія, Йон Колфер

— Що там? — запитав він. — Що велике?

Солдат зупинився, звів дух. І раптом зрозумів, що має передати всю «велич» того, що сталося на горі, а то Аббот голову йому відірве за те, що перервав нараду.

— Там був великий спалах! — Великий спалах? Хіба це звучить серйозно? І він виправився: — До­звольте розказати спочатку. На вулкані помітили величезний спалах. Поблизу перебували двоє мис­ливців. Вони кажуть, що спалахнуло, бо з’явилися істоти. Група. Четверо.

— Істоти? — нахмурився Аббот.

— Можливо, двоє з них — демони. Але інші двоє... Мисливці не знають, хто то такі.

Це вже серйозно. Аббот одразу зрозумів. Ці істо­ти можуть бути людьми. Або гірше, цілителями, що лишилися живими. Якщо це цілителі, вони точ­но здогадаються про таємницю Аббота. Вистачить лише одного демона зі справжньою магічною силою, і прощавай контроль над зграєю. Потрібно щось ро­бити.

— Добре. Рада розгляне проблему. Не пускай сюди нікого.

У солдата нервово смикнувся кадик, бо настав час поганих новин.

— Запізно, майстре Аббот. Уся зграя вже побігла до вулкана.

Демон і речення не закінчив, як Аббот був уже біля дверей.

— За мною! — крикнув він решті. — І прихопіть зброю!

— Р-р-р-р-р-р-р-р-р! — загарчали замесмеризо­вані члени Ради.

Артеміса дивувало, як йому вдавалося зберігати спокій. Людського підлітка мала до півсмерті на­лякати зграя демонів, яка на них насувалася, але хлопець скоріше нервував, ніж боявся, і відчував величезну зацікавленість.

Він поглянув через плече в кратер, з якого вони щойно вибралися.

— Після величі завжди наступає падіння, — тихо сказав він і посміхнувся власному жарту.

Ці слова почула Холлі.

— Ти вмієш вибрати мить, щоб попрацювати над почуттям гумору.

— Як правило, я все планую. Але зараз ситуацію контролюю не я. Кван.

Номер Один провів їх по краю кратера до відлогого каменистого виступу. Там стирчала лозина, уві­шана десятками срібних браслетів. Більшість із них потьмяніли і були вкриті сажею.

Номер Один зняв кілька.

— Їх лишають тут стрибуни в інші виміри, — пояснив він і вручив кожному по браслету. — На ви­падок, якщо повернуться. Досі, щоправда, ніхто не повертався. Крім Леона Аббота, безумовно.

Кван надягнув браслет на зап’ясток.

— Стрибання в інші виміри — самогубство. Без срібла демон ніколи не зможе залишитися на одно­му місці більше, ніж на кілька секунд. Вони дрей­фуватимуть у часі і просторі, доки не загинуть від опіків або голоду. Ми тут лише завдяки магії. Див­но, як зміг повернутися Аббот? Яке його демонічне ім’я?

Номер Один примружив очі, намагаючись роз­гледіти, що відбувається на стежці.

— Можете самі його запитати. Он він. Отой висо­кий, що розштовхує інших.

Холлі повернулася в бік ватажка.

— З вигнутими рогами і великим мечем? — запи­тала вона.

— Посміхається?

— Ні.

— Значить, Аббот.

Дивна то була зустріч. Ані обіймів, ані шампан­ського, ані сліз на очах. Замість усього цього: гострі зуби, оголені мечі і загрозлива поведінка. Останньо­му виводку бісенят особливо хотілося насадити новоприбульців на рожен, щоб довести свою хороб­рість. Мішенню номер один став Артеміс. Уявити тільки! Справжня жива людина на Гібрасі! І вигля­дав він не таким уже й крутим.

Артеміс із друзями стояли на виступі та чекали на демонів. Довго чекати не довелося. Першими добі­гли бісенята, захекані від важкого підйому. Їм так і свербіло когось убити. Якби не Кван, Артеміса не­гайно б розірвали на шматки. Холлі теж доклала рук, щоб зберегти хлопцеві життя. Вона випустила в пер­шу дюжину бісенят заряд «Нейтрино», якого виста­чило, щоб ті відбігли на безпечну дистанцію. І вже тоді Кван відвернув їхню увагу, створивши в повітрі барвисту танцюючу мавпочку.

Дуже скоро всі демони, що змогли залізти на гору, туди видерлися і збилися в купу, витріщаючись на чарівну мавпу.

Навіть Номер Один був у захваті.

— Що це?

Кван клацнув пальцями, і мавпочка зробила сальто.

— Проста магічна конструкція. Замість того, щоб дозволити іскрам летіти в різні боки, я збираю і ство­рюю образи, які легко впізнати. Ця справа вимагає часу і зусиль, але згодом ти цього навчишся.

— Ні, — сказав Номер Один. — Я хотів спитати, що це за фігура?

— Мавпа, — зітхнув Кван.

Демонів уже набігло дуже багато, і вони ставали дедалі неспокійнішими. Воїни билися рогами, щоб продемонструвати свою силу. Лупили один одного по лусці на грудях і гострили мечі об каміння.

— Як я сумую за Батлером, — сказав Артеміс.

— І я, — погодилася Холлі, вишукуючи в натовпі найбільш небезпечного демона.

То була нелегка справа. Демони поводилися так, немов от-от мала статися друга деформація. Звісно, Холлі вже бачила тримірну модель демона, але ніко­ли не зустрічалася з ним у реальності. Моделі були дуже точні, але їм бракувало кровожерливого погля­ду, утробного скавучання і жаги бійки.

З юрби вийшов Аббот, і Холлі миттєво наставила на нього «Нейтрино».

— Кван! — щиро здивувався Аббот. — Ти живий? Я думав, усі цілителі загинули.

— Крім того, що допоміг тобі, — не втримався Номер Один.

Аббот зробив крок назад.

— Так. Крім нього.

Кван стулив кулак, і мавпа зникла.

— Я тебе знаю, — повільно сказав він, перебира­ючи спогади. — Ти був біля Тайллта. Ти сіяв розлад.

Аббот випрямився.

— Так. Я Аббот-розкольник. Ми не мали тут опи­нитися. Ми мали виступити проти людей. Цілителі нас зрадили! — махнув він мечем на Квана. — Ти нас зрадив!

Демони завили і забряжчали зброєю.

Аббот зачекав, доки вони трохи заспокоїлися.

— Людина! Це людина! Ти привів до нашого дому ворога. Скільки лишилося чекати, доки на своїх ме­талевих птахах прилетять інші?

— Металеві птахи? — запитав Артеміс гномсь­кого. — Які металеві птахи? Ми ж маємо лише арба­лети, забув?

Демони разом охнули, бо зрозуміли, що ця люди­на прекрасно володіє їхньою мовою, хоча і говорить з акцентом.

Аббот вирішив змінити тему. Цей хлопець б’є по слабких місцях.

— Ти і ельфа привів, цілителю! З магічною зброєю в руках. Ельфи зрадили нас біля Тайллта!

Квану ці вигуки вже набридли.

— Чому б тобі не наказати зробити те, що хочеш? Ти хочеш, щоб ми померли. Віддай наказ і побачиш, чи накинуться брати-демони на єдину істоту, яка може їх урятувати.

Аббот зрозумів, що справи його кепські. Потріб­но позбутися цих небезпечних прибульців. Швидко і назавжди.

— Ти так хочеш померти? Тож нехай так і буде. Можеш померти.

Він наставив на групу меча і