Микола Олександрович Дашкієв - Зуби дракона, Микола Олександрович Дашкієв

Він міг сподіватися на все, тільки не на це. Ну, зацікавилась Майя Лаптєвим, ну, закохалась в нього. Росіянин був, та й поїхав, а Чарлі лишиться. Рано чи пізно Майя стала б йому за дружину.

І ось тепер пішло нанівець. Руйнувалося те, заради чого Чарлі важив своїм життям: Сатіапал бездумно роздав кристали, а разом з ними й таємницю препарату; його дочка вийшла заміж за іншого. Що ж лишилося самому Бертонові? Жалюгідна роль попихача Сатіапала?.. Недогризки чужої слави?.. Це був повний крах надій і сподівань, і коли б не Хінчінбрук, Бертон убив би в цю мить Андрія Лаптєва і поставив би крапку в кінці власної біографії.

Однак сама думка про те, що руда бестія буде жити й дихати, зловтішатися й пакостити, здавалася Бертонові нестерпною. Ні, першим має загинути Майкл Хінчінбрук, а цього вже недовго чекати!

Чарлі подивився на годинник. Було чверть на восьму. Рівно о дев’ятій треба зустріти Майкла за межами маєтку і провести сюди — чи через ворота, чи заздалегідь приготованою лазівкою. Свято буде в розпалі, ніхто нічого не помітить.

Вже вляглося збудження людей, викликане несподіваною подією. І в рані Марії вже висохли сльози на очах, і Сатіапал вже менше хмурився. А Лаптєв і Майя то по-дурному реготали з кожної дрібниці, то замовкали, дивлячись одне на одного.

Ніхто не звертав на Бертона уваги. Може б, іншим разом і Чарлі з цікавістю позирав би на танцюристів у химерних масках, прислухався б до екзотичних мелодій старовинних пісень, сміявся б з кумедного кривляння царя мавп Ханумана — персонажа древньоіндійської епічної поеми “Рамаяна”. А тепер він тільки кипів люттю проти усього й усіх та позирав на годинник, проклинаючи його повільний хід.

Та ось погасло світло на алеї. Починалася вистава улюбленого в Бенгалії театру тіней. В ньому грають справжні актори, але глядач бачить на білому екрані лише їхні силуети.

Слушна хвилина!.. Чарлі одсунувся вбік, у тінь, потім далі, за кущі, а вже звідти манівцями подався до палацу. Він ішов легким, обережним кроком, часто озирався і не помічав, що услід за ним з такою ж обережністю посувається ще хтось.

В кущах біля ґанку Бертон зупинився. Зустріч з Хінчінбруком — не побачення з коханою. Слід приготуватися до всього, може навіть до найгіршого.

Чарлі перевірив пістолет та запасну обойму, витяг з-за пазухи туго обмотаний згорток — рукопис професора Сатіапала — і після короткого роздуму поклав його на землю, загорнувши листям. Тепер можна було вступати у двобій з Хінчінбруком.

Бертон прислухався: наче десь дзвонить дзвінок… Так так! У вітальні верещить телефон. Певне, телефоніст вже одчаявся викликати абонента, бо сигналить по-всякому — і коротко, і довго, і безперервно протягом хвилин.

— Сто чортів! — пошепки вилаявся Бертон. Треба було збиратися геть звідси — ще хтось почує дзвінок та прибіжить сюди.

І справді: пролопотіли чиїсь босі ноги, а слідом за тим з вітальні почувся голос служниці:

— Що?.. Кого? Російського сагіба?.. Зараз!

Бертон насторожився: щось трапилось. Що саме?

До телефону прибіг Лаптєв. З його відповідей не можна було догадатися, про що йде мова, але свої “так”, “так” і “гаразд” він щоразу вимовляв серйозніше і тривожніше. Скінчивши розмову, росіянин вийшов на веранду і зупинився, потираючи рукою лоба.

— Що сталось, мій любий? — до нього підійшла й ніжно пригорнулась Майя.

— Нещастя, Майю… В Навабганджі спалахнула епізоотія невідомої хвороби. Здихають тварини. Нам треба негайно їхати; збирайся, люба.

— Але ж то тварини, Андрію… Не люди… І ти не зоотехнік і не ветеринар.

— Ой Майю, ти собі не уявляєш, що сталося! Здихає худоба, яка… яку годували “їжею богів!”

Зойкнула і замовкла Майя. Запала тиша.

”Хінчінбрук! Знову Хінчінбрук!” — ледве не вигукнув Бертон. Він зловтішався зараз, що задуми Сатіапала зазнали краху, — чи можна ще чогось бажати! — а водночас відчув ще гострішу ненависть до свого колишнього шефа.

— Не говори батькові нічого, його поява в Навабганджі зараз небажана.

— Добре, любий. Ти скажеш йому сам, що треба. Я піду збирати речі. Ми сюди більш не повернемось?

— Ні.

Поцілунок. Млосний стогін, — такий, аж Бертонові звело корчами обличчя, — і кроки: чоловічі в напрямку до “пуджа барі”, а жіночі — до палацу. Чарлі проводжав очима стрункий силует і сам мало не стогнав з розпачу і злості.

Ось вона проходить кімнатами, — одне по одному спалахують вікна, то Майя вмикає світло. Зараз засяють суцільноскляні двері залу з балконом, потім сусідні з ними, ліворуч… Ще кілька кімнат, і Майя зайде до своєї стальні, жужмом шпурлятиме в чемодани все, що трапиться під руку, бо їй нічого зараз не треба, нічого не жаль. Х-ха, її грітиме кохання!

Тільки що це? Чому засяяло не ліве, а праве вікно за скляними дверима?.. І далі — праворуч і праворуч, до башти, до кабінету… Куди вона йде? Чого?

І раптом Бертон схопився з землі, мов опечений. Та хіба ж не ясно: дружина хоче принести посаг чоловікові — украдені в батька секрети!.. Дуже втішно!.. Йди, люба, йди!.. Ти знайдеш у сейфі зовсім не те, чого сподіваєшся!

Та враз пригадалось: а Хінчінбрук?! Майю можна ненавидіти і бажати їй смерті, але що ота ненависть проти несамовитої жадоби помститися миршавому рудому пацюкові, який вчинив стільки зла?!

Тепер уже з тривогою Чарлі стежив за скачкуватими спалахами світла у вікнах палацу. Ще три кімнати… Ні, вже дві…

І Чарлі не витримав. Він вискочив з кущів і подався навздогін Майї. Швидше, швидше! Зараз справу вирішують секунди!

До кабінету Сатіапала він забіг в ту мить, коли дівчина взялася рукою за засувку тайника. Почувши тупіт, вона швидко обернулась і холодно запитала:

— Вам чого?

— Я хотів це саме запитати у вас… — важко дихаючи, Бертон загородив шлях до сейфа і схрестив руки на грудях. — Містер Лаптєв не одержить паперів професора Сатіапала, ні!