Віктор Васильович Савченко - Тільки мить, Віктор Васильович Савченко

ще потрібна була вода. Я подумав, що будівельний майданчик спершу слід буде обплести ліанами, а на подвір’ї на час спорудження весь час палити багаття. До речі, ліановими путами тут обсновано все: дерева, кущі, скелі. Деякі види цієї повзучої рослини мали малюнок поперечних кілець, і від того, здавалося, “тіло” ліани часом скорочується, як щупальця… В лісі точиться дивна статична боротьба між велетнями, стовбури яких не обхопити і п’ятьом людям, і гнучким повзучим паразитом. Місцями грунт було устелено віялоподібним пальмовим листям. Здавалося, ось, ще мить тому, дерева силкувалися виборсатись із могутніх пут, але, втративши частину крони, завмерли, очікуючи, поки накопичиться сила для нової боротьби. Декотрі з них не витримували. Їх стовбури дотлівали тепер у вогкому грунті. Догнивало і тіло паразита, який, висотавши соки з жертви, прирік і себе на загибель. На нас повіяло тліном. Той запаморочливий запах, здавалося, видихала важкопоранена істота… Ми наближалися до води. Тут був пологий кам’янистий берег, оточений густим живоплотом. Високо вгорі та загорожа перетворювалася в темно-зелену баню. Лише на окремих ділянках її, немов крізь дірки в балагані, пробивався сонячний промінь, який, проте, губився, не досягши грунту.

— Незайманий куточок! — захоплено озвався мій супутник і почав роздягатись.

Він ретельно — стрілка до стрілки — склав і поклав на камінь штани, повісив на шип колючої ліани сорочку. Тим часом я зірко оглядав усе довкола, дослухаючись до ритмічного подиху лісу.

— Ал-ле ж холодна! — вдоволено вуркотів Пойда, ступаючи в воду.

Його білі труси різко контрастували з бурою засмагою тіла.

— Ух! — захоплено вигукнув, занурившись у потік. — А ти ж чого? Коли ще трапиться нагода?

“Аби тільки ця нагода не розтяглася на все життя”, — зауважив я подумки і почав скидати сорочку… Вода, справді, виявилася холодною. Я не витримав і хвилини. А Пойда, як хлопчисько, пірнав, вигукував якісь нісенітниці. Натішившись купанням, він блаженно розтягнувся на траві і лежав якийсь час мовчки, спрямувавши погляд у верховіття.

— Скажи, Заміховський, — озвався він нарешті, — скільки днів ти вже в мандрах?

— Яких днів? Тих, що я подорожував, чи тих, що минули в інституті, поки мене там не було?

— І тих, і тих.

— У мандрах я перебував десь зо два місяці, а в інституті тим часом минуло не менше місяця.

Пойда замислився. Вже висохли краплини води на його грудях, коли він знову озвався:

— Слухай-но, твоя “машина” відкриває колосальну перспективу. Скажімо, ти пішов у відпустку. Традиційним способом гуляєш місяць, а на “машині” — два. Або візьмемо, наприклад, польові роботи… — На мить він затнувся, я відчув на собі його пильний погляд. Та внутрішня боротьба, мабуть, закінчилася на користь відвертості, бо він вів далі: — Місячне завдання виконуєш за два тижні, решту днів перетворюєш на місяць відпустки…

Попри ці не зовсім чеснотні прожекти, він таки мав рацію. Подорожі на хрономашині були б цікаві і повчальні. Адже й Ви колись сказали: “Щоб знати, що на людей чекає попереду, слід добре вивчити все, що з ними і їх пращурами відбувалося в минулому”.

— Скажи, — знову озвався Пойда, — а як впливає подорож у часі на різні функції людського організму? Ну, скажімо, ти не постарів за ці два місяці?

— Не помітив такого.

Раптом Пойда весь напружився, його увагу привернуло щось у верховітті. Мої очі не одразу й помітили у тому плетиві невелику істоту, яка ловко, немов канатоходець, скрадалася по тонкій ліані від одного дерева до іншого. То була ящірка — одна з мешканок верховіть, циркові стрибки яких ми спостерігали з Марією позавчора.

— Дивина! — мовив Пойда. — Крокодили по деревах лазять… А нам у цьому лісі ніщо не загрожує?

— А це якраз і слід з’ясувати, — відказав я.

— Жартуєш? Та ми загрузнемо в тому зеленому пеклі, не зробивши й сотні кроків.

— Підемо берегом. Скільки зможемо.

— Берегом назад?

— Ні. Берегом уперед.

— Я не згоден! — рішуче оголосив Пойда.

— Тоді підождіть мене тут… Або повертайтесь. А тільки попереджаю: на відкритій місцевості на вас чекає ще більша небезпека.

Я взяв порожню каністру і подався берегом в глиб лісу. Та не зробив і десятка кроків, як мене наздогнав дикий окрик Пойди:

— Стій! На кого мене залишаєш?

Я на мить зупинився, та, обернувшись і уздрівши недолугу постать чоловіка, який тупотів ногами і горлопанив, тільки посміхнувся.

Пойда, мабуть, ішов за мною назирці, бо через кілька хвилин я знову почув його голос, в якому вже не було й натяку на зверхність:

— Ти чиниш несправедливо, Заміховський. Знаєш, що мені нікуди подітись, і нав’язуєш свою волю.

— А ви вчинили, як пірат, захопивши лабораторію.

Пойда не відповідав. Ми йшли краєм кам’янистого ложа потоку. Звідусіль до нас тягнулися зелені лапи деревовидної папороті, кущистої пальми, мімози, хвої, дорогу перетинали вузлуваті канати ліан. Часом зарості заганяли нас у воду, а інколи ліс відступав на десятки кроків від потоку. Ми йшли так з півгодини і раптом опинилися на великій галявині. Викладена рожевими плитами з пісковику, вона нагадувала майдан, оточений зусібіч стіною зелені. Я вражено застиг на місці. Саме такою мені ввижалася місцевість, на якій я замислив змурувати хату. І будівельного матеріалу доста, і річка поруч, і лісова невідомість на безпечній відстані. Мені вперше, відколи побачив Пойду, спало на думку, що в усьому лихому завжди можна віднайти й елемент корисного. Оті міцні, непропорційно великі кисті, які видалися мені спочатку схожими на два живих капкани, стануть прекрасним знаряддям праці. Ми тут не хату — фортецю змуруємо.

— Стомились? — поцікавився я співчутливо.

— Теж мені маршрут… — мовив мій супутник, не виймаючи з рота цигарки. — Походив би ти під землею, на глибині кілометра і глибше…

— Вважайте, що зараз ви перебуваєте у тій же місцевості. А те, що згодом стане вугіллям, ось, поряд.

— Говори, та знай міру, — сказав Пойда. — На Україні тріасових покладів вугілля немає.