Михайло Федотович Слабошпицький - Українець, який відмовився бути бідним

Про все це ми й писали книгу. Я кажу «ми писали», бо це справді була робота вдвох. Яцик сказав: «Якщо вам треба описати мене, то описуйте, як вважаєте за потрібне, – хоч і горшком називайте. А от мої думки про українську ментальність, про етику бізнесу і про мотиви благодійництва висловлюйте так, як я кажу…» Записавши на диктофон його черговий монолог на запропоновану мною тему, я після розшифрування віддавав йому. Він по кілька разів перечитував текст і вносив правки. До речі, вже після перших моїх інтерв'ю ми відмовилися від написання книги мемуарів. Коли

Герой та автор. Осінь 1998р.

я сказав панові Яцику, що йому треба говорити про його успіхи в бізнесі й розповісти про всі благодійні пожертви, він розгублено мовив: «То це вже я хвалитимуся собою?!» Отоді, за спільною згодою, ми вирішили, що це буде моя авторська книжка, в якій я за кожної нагоди надаватиму йому слово для монологів у принципово для нього важливих темах. Коли того зимового сліпучо сонячного дня ми з Яциком обговорювали біля Ніагарського водоспаду майбутню нашу книгу, ми згадували імена Василя Симиренка і Євгена Чикаленка, говорили про співпрацю великих меценатів, котрі зуміли не розсваритися між собою, як це часто буває в нас, українців, а в добрій вірі й добрій згоді кооперувалися для справді історичних українських справ. Отоді Яцик уперше й сказав: от узяти б нині та й створити спілку тих, хто дає великі пожертви на національні справи, – гуртом можна зробити набагато більше, та й актуальний позитивний приклад подали б нашій людності, як працювати гуртом, громадою. Це було зерно ідеї, з якої згодом і народилося ще одне Яцикове дітище – Ліга українських меценатів. Дві ідеї зродилися і проростали разом.

Я відлітав з Канади з думкою про майбутню книгу.

Я згадував такі книги, як «Моє життя і погляди» Генрі Форда та кілька книг Карнегі, і побоювався їхнього відлуння впливу на мою майбутню працю про Яцика. А ще думалося, що українські автори не писали нічого подібного про українських людей. Може, тому що в нас таких успішних людей, як Петро Яцик, було менш ніж небагато. Наші писання головним чином зводилися до апології люмпена, класової ненависті до багатих й усяких викриттів «лицарів гроша». (Вже коли через сім років після «Українця, який відмовився бути бідним» з'явилася друком моя книжка «Українські меценати», мій колега, до того ж ще й народний депутат, побачивши її, роздратовано пообіцяв: а я напишу альтернативну книжку під назвою «Українські жебраки», на що я змушений був йому відповісти: тут ти не оригінальний, таких книг у нас написано вже сотні).

Я геть далекий од наміру писати автокоментар до своєї книги, однак деякі моменти повинен заак-центувати, оскільки вони прояснюють важливі грані Яцикових поглядів, а також його характеру. Отож, маючи від нього цілковиту свободу писати, що я бачу і як вважаю за потрібне («Я у ваших літературних тонкощах не знаюся, щоб чогось від вас вимагати», -кілька разів повторював Яцик), я все ж мав відобразити в книжці кілька категорично важливих, на думку Яцика, моментів. Перший із них – український «колгосп» у Канаді – колективне підприємство вісімнадцяти власників, причини його розпаду і Яцикові резони в конфлікті зі співвласниками будівельної фірми. Той сюжет, на жаль, актуальний для українського життя й діяння у різні часи (в еміграції і тут) і в різних умовах. Невміння й небажання кооперуватися, нетерпимість до думки іншого, нерозуміння пріоритетів, а також анархічний розгул амбіцій – як до болю знайоме це всім нам (тут і причина клонування партій, і пояснення взаємоворожнечі національних лідерів та відсутності бодай одного велетенського колективного українського підприємства в діаспорі, і ще багато-багато чого). Все це я докладно виписав у книжці, однак, на Яцикову думку, той сюжет прозвучав усе ж трохи приглушено. Ми домовилися, що в новому виданні чи в перекладі

 В «Кастелярі» у Володимира Кашицького. Львів, 1998 р.

«Українця…» на російську значно увиразнимо згадуваний сюжетний мотив.

Другий момент, на якому Яцик енергійно педалював: розмитість шкали цінностей в очах українців. Подивіться, казав він, перший-ліпший українець повчатиме вас, що культура – це музика, танці, живопис, книги, кіно, але чомусь жоден із них не заїкнеться, що культура – це й стан могил предків, й автобусні зупинки, й громадські туалети, й рівень стосунків у магазинах чи канцеляріях та ін. Говорячи про це, Яцик торкався такого складного й дражливого питання, як національна ментальність українців. І при цьому закликав собі в спільники на той час ще малознаного в Україні В'ячеслава Липинського (тоді в нас ще не було видано ні його «Листів до братів хліборобів», ні «України на переломі», ні «Релігії і церкви в житті України»), Окремі з тих міркувань Яцика та Липинського про анархічність української натури, про невміння й небажання українців пошанувати авторитет, про святу переконаність у тому, що вони – найрозумніші в світі й т. ін., видалися деяким суперпатріотичним читачам аж надто єретичними й наклепницькими на нас, і такі читачі вельми розлютилися і на героя, й на автора.

(Одна екзальтована пані з Торонто, котра узурпувала собі право бути єдиним у світі еталоном українського патріотизму, влетівши на крилах благородного обурення до кабінету голови спілки письменників,  Юрія Мушкетика категорично зажадала вилучити «Українця, який відмовився бути бідним» із усіх бібліотек і книгарень, а горопашному авторові пані вимагала заборони писати такого характеру книги чи й узагалі – викинути його за відсутність патріотизму зі Спілки. Слава Богу, що поряд із такими звинувачувачами книги з'явилися й послідовні її адвокати).

Яцик постійно повторював, що українці – справді винятково талановиті до мистецтв, але й винятково байдужі до підприємництва; вони чванькувато, зверхньо, бува, саркастично ставляться до світу людей бізнесу і фінансів, затавровують їх як лицарів наживи й аморальних та бездуховних індивідів. Це – одна з причин