Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

— Агато, Клаудіє й Зосю, залишіться, будь ласка, — попросила класна керівничка, щойно задзеленчав дзвоник на перерву.

Дівчата перезирнулися, та жодна не здогадалася, у чому справа.

— Зосю, вітаю, тебе знову обрано старостою класу!

— Дякую.

— Натомість усім вам хочу подякувати за зусилля. Ви чудово впоралися, і ані я, ані директорка про це не забудемо.

— А про що йдеться? — поцікавилася Агата.

— Ми з Магдиною мамою вирішили, що Магді більше не треба читати.

— Як це? Чому? Ми щось не так зробили? — дівчата нічого не розуміли.

— Та ні! Ви все робили чудово. Пані Аліція дуже вами задоволена. Але ми вважаємо, що для вас це завелике навантаження.

— Скажіть, у чому справа! Це я завинила, так? — не витримала Клаудія. — Усе тому, що я…

— Ні! Ніхто не винен. Кажу ще раз, ви все робили дуже добре. І ми вас якось винагородимо, але зараз хочемо допомогти. У вас дуже багато уроків і занять із репетиторами.

— У мене немає додаткових уроків! — заперечила Агата.

— І в мене! — буркнула Клаудія.

— Чому ви хочете забрати її в нас? — випалила Зося. — Я не вірю, що це якась винагорода. До вас телефонували мої батьки?

— Ні, я справді думала, що може, у вас… ну, розумієте… Що ви просто втомилися?

— Магдина мама сказала, що вона звикає до людей. Вам про це відомо? — запитала Клаудія.

— Так, звичайно.

— І вам однаково?

— Мені лише йдеться про вас. Адже я за вас відповідаю.

— Не треба нами перейматися. Хіба ми скаржимося?

— Ні.

— Котрась із нас почала гірше вчитися?

— Ні.

— Тоді залиште нам її!

— Ми впораємося!

— Але, дівчатка, це може тривати ще довго. Можуть знадобитися тижні, місяці або й роки. Ніхто не знає, скільки потрібно часу.

— Вона прокинеться.

— Колись прокинеться.

— Мусить прокинутися! — говорили вони, перебиваючи одна одну.

— І тоді ми хочемо там бути, розумієте? Усі втрьох.

Сонячна пляма розлилася по всій підлозі, і в зруйнованому будинку зробилося світло. Петрусь не міг повірити, що Прагнення неможливо врятувати. Хоча його голос, що чувся з кишені, був тихим, придушеним і позбавленим бодай крихти надії, хлопець усупереч собі постановив вірити, що зможе йому допомогти.

Коли Петрусь, щосили зосередившись, намагався вигадати, як порятувати Прагнення, він відчув, як щось шкрябнуло його в ногу. Проте нічого, крім плями світла, хлопчик не побачив. Підтягнув холошу штанців. Там теж нічого не було. Потер свербляче місце. Марно. Знову глянув на свою ногу і вражений зрозумів, що це Сонячний Промінь намагається привернути його увагу до стіни, де висіло старе, потьмяніле дзеркало в широкій позолоченій рамі.

Петрусь встав і придивився до власного відображення. Йому здавалося, що його тіло складається із якихось кольорових трикутників. Воно було неначе утворене із суцільних гострих кутів, звідусюди виростали якісь роги, можна було подумати, що він от-от розпадеться на шматки. Коли Петрусь підняв руку, вона раптом виросла в нього на голові. Скорчив кумедну гримасу, половина вуст опинилася на рівні вуха й не стикалася з другою. Це здавалося смішним, але нікому навіть на думку не спало засміятися.

— Ми теж хочемо тобі допомогти, — прошепотіла Зося, не підводячи очей з-над книжки. — Якби ж то ти подала нам якийсь знак. Будь-який. Не думай, що нам набридло проводити з тобою час. Ми тебе любимо й приходитимемо стільки, скільки буде потрібно. Але ж ти навіть не знаєш, як ми виглядаємо. Розрізняєш нас хіба що за голосами. Якщо взагалі нас чуєш. Якось я прочитала, що наше життя — це лише казка, яку розповідають іншим. Можна заздрити або співчувати героєві, тобі навіть може здаватися, що ти ним і є, але це завжди буде чуже життя, від якого рано чи пізно мусиш повернутися до власного. І від нього не втечеш, хоч як намагайся. Я зрозуміла це зовсім нещодавно, коли мій батько мало не прогнав Агату й Клаудію. Тоді тільки я це збагнула.

Уночі випав сніг, і все зробилося таким тихим. На щастя було досить холодно, тож Агата сподівалася, що він протримається принаймні кілька годин. По обіді вони з Мацеком зліпили великого сніговика. Для нього й для Магди.

Визирнула крізь вікно, і раптом пригадався сон. У ньому вона бачила бал. Такий, яким собі його уявляєш, читаючи казку. Пишний бал у величезному палаці. Багато вишукано вбраних пар, усі в карнавальних масках, безгучний оркестр виконує вальс, пари кружляють залою, а нагорі, на сходах, немов запізніла Попелюшка, стоїть самотня дівчина. От тільки принца ніде не видко. Дівчина стояла непорушно, не спускаючись, не роззираючись. Вона лише дивилася вниз на пари, що линули у вальсі, і ніби заздрила їм. Танцюристи робили коло за колом, музиканти погойдувалися в такт.

Коли Агата знову перевела погляд на сходи, Попелюшки там більше не було.

— Чому знову тобі?! — набурмосилася Клаудія.

— Звідки я знаю? Вона просто мені снилася, — знизала плечима Агата. — Не вірите — ваша справа.

— Вона завжди снилася лише їй, — сухо мовила Зося. — Зрештою, я прохала її подати нам якийсь знак.

— Не верзи дурниць! — прошепотіла Клаудія, і переляк в її голосі змішався із захопленням. — Отак просто? Ти сказала: «Дай нам знак», і вона відразу наснилася Агаті? У такі казочки навіть я не вірю.

Зоська проігнорувала її сумніви.

«Багато в світі є, Гораціо, мій друже, що й не насниться нашим мудрецям», — патетично продекламувала вона.

— А як саме вона тобі наснилася? Розкажи!

Агата докладно переповіла свій короткий сон.