Джеймс Дашнер - Бігун у Лабіринті

казав раніше: ми не можемо ризикувати даремно. До того ж сам подумай: ти і справді вважаєш, що десь тут є вихід? Таємні двері абощо?

— Не знаю… може. Якось ти песимістично налаштований.

Мінхо похитав головою і харкнув на стіну ліворуч від себе.

— Немає ніякого виходу. Все тут кругом однаково. Стіна — це просто стіна і нічого більше. Цілісна.

Томас відчував, що Мінхо має рацію, але не міг змиритися з поразкою.

— Звідки ти знаєш?

— Будь певен, виродки, які напустили на нас гріверів, просто так не дадуть нам звідси вибратися.

Після таких слів Томас навіть засумнівався, а чи є взагалі сенс у подальшому дослідженні Лабіринту.

— Тоді навіщо взагалі мучитися? Живіть собі спокійно і ні про що не думайте.

Мінхо мигцем глянув на нього.

— Навіщо мучитися? Бо вибратися звідси все-таки можливо! В іншому разі у всій цій затії з лабіринтом просто немає сенсу. Та якщо ти вважаєш, що ми десь знайдемо гарненькі дверцята, що ведуть до Щасливого Міста, то ти — коров’ячий дрист.

Томас подивився удалеч. Навалилася така безнадія, що він ледь не зупинився.

— Лайно.

— Це найрозумніше, що ти сьогодні сказав, зелений.

Мінхо потужно хекнув і продовжив бігти, а Томас зробив єдине, на чому розумівся. Він помчав слідом.

Через страшенну втому решту дня Томас майже не пам’ятав. Повернувшись у Глейд, вони з Мінхо одразу ж попрямували до Картосховища, де накреслили карту сектора і порівняли її з картою попереднього дня. Незабаром Брама зачинилася на ніч, після чого Томас пішов вечеряти. Чак кілька разів намагався заговорити до нього, та від утоми хлопець майже не чув хлопця і лише подеколи кивав у відповідь.

Ще сутінки не перетворилися на пітьму, а Томас уже лежав, згорнувшись калачиком на м’якому листі плюща в облюбованому південно-західному кутку Глейду, і думав про те, чи зможе змусити себе знову вийти в Лабіринт. Зможе він це повторити? А надто усвідомлюючи марність спроб знайти вихід, фах бігуна вмить втратив колишню привабу. А минув усього лишень один день.

Душевний запал і впевненість у тому, що можна змінити ситуацію, остаточно згасли, а обіцянка, дана самому собі, — повернути Чака додому, — розчинилася в тумані безнадії і клятої безпорадності.

Він уже майже засинав, коли в голові раптом зазвучав голос — ніжний дівочий голос, наче линув з вуст королеви фей, яка ув’язнена у нього в черепі. Наступного ранку, коли почалося оте божевілля, хлопець уже не зміг би точно відповісти, чи чув щось насправді, чи то йому лишень примарилося. Однак щось Томас таки почув і запам’ятав кожне слово:

«Томе, я щойно запустила Завершення».

Розділ 34

Томас прокинувся у слабенькому, неживому світлі. Спершу він подумав, що просто прокинувся раніше, ніж зазвичай, і що до світанку є ще часина. Аж тут почулися крики. Він звів погляд угору, щоб визирнути крізь крони дерев.

Замість звичних блідих фарб світанку проглядав сірий колір.

Томас схопився на ноги, вперся рукою у стіну, щоб утримати рівновагу, і, роззявивши рота, витріщився на небо: не блакитне, не чорне, позбавлене зірок або досвітнього пурпурового відтінку. Кожен його дюйм був сланцево-сірий. Безбарвний і мертвий.

Томас подивився на годинник — він проспав зайву годину після підйому. Яскраве сонячне світло мало вже збудити хлопця, як будило щодня з часу його появи в Глейді. Та не сьогодні.

Томас знову глянув угору, сподіваючись побачити, як небо поволі набуває звичайного нормального вигляду. Воно залишалося сірим. Сірим не від хмар, сутінок чи раннього світанку. Просто сірим.

Сонце зникло.

Глейдерів Томас побачив у центрі майдану біля Ящика: вони стояли, тицяючи в мертве небо пальцями, і жваво перемовлялися. Судячи з часу, вже давно мав закінчитися сніданок, а хлопці мали взятися до повсякденних клопотів. Та безслідне зникнення найбільшого об’єкта Сонячної системи порушило звичний лад.

Насправді Томас, мовчки спостерігаючи за поведінкою натовпу, зберігав спокій, хоча інстинкт і підказував йому, що в такій ситуації варто було б хвилюватися. Ба більше, він дивувався тому, що глейдери поводилися наче беззахисні пташенята, які повивалювалися з гнізда. Сміх та й годі!

Певно, що сонце нікуди не зникло — цього не могло статися фізично.

Однак здавалося саме так, бо й справді в небі не було величезної вогняної кулі, а на землі — вранішніх косих тіней. Утім, Томасу, як і решті глейдерів, вистачило розуму і раціональності мислення, щоб не повірити в таку нісенітницю, як зникнення світила. Те, чому вони стали свідками, мало якесь розумне наукове пояснення, та хай що там сталося, Томас розумів одне: той факт, що тепер вони не бачать сонця, міг означати, що насправді вони взагалі ніколи його не бачили. Справжня зірка просто так зникнути не може, і, ймовірно, небо над Глейдом — досконала імітація.

Іншими словами, сонце, що два роки освітлювало Глейд, давало тепло і життя всім його мешканцям, виявилося зовсім не сонцем, а підробкою. По суті, підробкою в цьому місці було все.

Томас гадки не мав, що все це означає і до яких наслідків призведе, але точно знав, що має рацію. Це було єдине пояснення, яке приймав його раціональний мозок. Але, судячи з реакції глейдерів, ніхто з них поки не здогадався, щó відбулося насправді.

До Томаса підійшов Чак, і від переляку в його очах у Томаса аж серце впало.

— Що сталося? — запитав хлопчик з тремтінням у голосі. Він не зводив очей з неба, і Томас подумав, що в Чака напевно вже шия затерпла. — Схоже на здоровенну сіру стелю. Та таку низьку, що здається, можна рукою дотягнутися.

Томас слідом за Чаком звів погляд.

— Ага, цікаве у нас місце.

Це вже вдруге за двадцять чотири години Чак висловив