Джеймс Дашнер - Бігун у Лабіринті

Томас відірвався від пляшки, задоволено зробив глибокий вдих і голосно відригнув. Відкусивши яблуко, він раптом відчув бадьорість. І зненацька думки повернулися до того дня, коли Мінхо з Альбі вирушили подивитися на мертвого грівера, після чого все пішло шкереберть.

— До речі, ти так і не розповів, що сталося з Альбі в той день. Зрозуміло, що грівер ожив, але що взагалі відбувалося?

Мінхо тим часом знову завдав на спину наплічник, очевидячки, готуючись рушати далі.

— Ну, той гниляк тільки вдав, що здох. Альбі, як ідіот, штовхнув грівера ногою, а ця гадина раптом ожила, випустила шпичаки і покотилася просто на нього. Правда, потім грівер дивно повівся, бо навіть не намагався атакувати. Мені здалося, що він хотів утекти, а Альбі просто перегородив йому шлях.

— Хочеш сказати, грівер тікав від вас?

Пам’ятаючи нещодавні події, Томас насилу вірив у версію Мінхо. Той стенув плечима.

— Ну, так. Мені здається, він потребував підзарядки абощо. Не знаю.

— А що з ним могло статися? Ти часом не помітив у нього на тілі якихось ран чи чогось незвичайного? — Томас і сам не знав, що намагався з’ясувати, але нутром чув, що дивна зміна в поведінці грівера відбулася не випадково і розгадка таємниці може допомогти їм у майбутньому.

Мінхо замислився.

— Ні. Той гниляк просто прикинувся мертвим — як воскова фігура. А потім — бах! — і ожив.

Томас швидко міркував, намагаючись знайти цьому бодай якесь пояснення, хоча навіть не знав, з чого почати і в якому напрямку рухатися.

— Цікаво, куди він утік… Ти не в курсі, де взагалі ховаються грівери? — він якусь мить помовчав, а потім додав: — Ніколи не пробували за ними простежити?

— Чувак, у тебе і правда манія самогубства якась. Піднімайся вже — треба йти.

З цими словами Мінхо розвернувся і попрямував далі.

Томас біг слідом, на ходу намагаючись самому собі відповісти на питання, що засіло в нього глибоко в мозку. Чому зовні дохлий грівер виявився не таким уже й дохлим і, головне, куди зник, коли ожив…

Геть заплутавшись, він вирішив про це не думати і помчав наздоганяти Мінхо.

Томас біг за Мінхо ще зо дві години, роблячи лише коротенькі перерви, які здавалися щоразу куцішими. Хоч Томас і був у доволі непоганій фізичній формі, та однак уже все боліло.

Нарешті Мінхо знову зупинився і зняв наплічник. Опустившись на землю і відкинувшись спиною на м’який плющ, вони мовчки сіли обідати. Томас смакував кожен шматочок бутерброда і овочів, якомога повільніше пережовуючи їжу. Він розтягував час, розуміючи, що Мінхо знову вирушить у путь, щойно він зробить останній ковток.

— Сьогодні зміни є? — запитав він.

Мінхо ляснув по кишені наплічника, в якому лежав блокнот.

— Звичайні перетасовки стін. Нічого такого, щоб порадувати твою кощаву дупу.

Томас захилив голову і зробив великий ковток води, дивлячись на виткі лози плюща на протилежному мурі. У листі промайнули червоні вогники і знайомий сріблястий відблиск. Сьогодні Томас досить часто бачив таке.

— А що це за жуки-жалюки такі? — запитав він. Ними, здавалося, кишить весь Лабіринт. Потім Томас згадав те, що бачив у Лабіринті вночі. Відтоді стільки сталося, що він не мав часу запитати. — І чому в них на спинах написано «БЕЗУМ»?

— Ми не змогли ще зловити жодного, — Мінхо впорався з обідом і сховав коробку в наплічник. — І що означає «БЕЗУМ», також не знаємо. Можливо, це написали, щоб нас відлякувати. Але, швидше за все, жуки-жалюки шпигують і жаліються. Жаліються їм. Іншого пояснення в нас немає.

— Кому — їм? — запитав Томас, готуючись поставити Мінхо ще кілька питань. У ньому знову закипала ненависть до людей за межами Лабіринту. — Є припущення?

— Ми гадки не маємо, хто такі Творці, — Мінхо мимоволі стиснув кулаки, наче когось душив. Обличчя його почервоніло. — Чекаю не дочекаюся, коли зможу дістатися до них і випатрати…

Та не встиг наглядач завершити свою думку, як Томас схопився і побіг на той бік коридору.

— Що це? — перебив він, прямуючи на сіренький блиск, який запримітив щойно під плющем, приблизно на рівні своєї голови.

— A-а, ти про це, — байдуже відгукнувся Мінхо.

Томас наблизився, відхилив лози плюща і здивовано втупився у квадратну металеву табличку зі словами, вибитими на ній великими літерами. Він провів рукою по напису, наче не вірячи очам.

Прочитавши текст уголос, хлопець повернувся до Мінхо.

— Це що таке?

Тілом побіг холодок. Томас не сумнівався, що напис безпосередньо стосується Творців.

— Та біс його зна. Цим весь Лабіринт обвішаний. Неначе знак якості поставили на своє чудове творіння, виродки. Я вже давно не зважаю.

Томас знову повернувся до зловісного напису, намагаючись придушити наростаюче занепокоєння.

— Звучить не надто обнадійливо. Безпрецедентний експеримент. Зона ураження мозку. Просто шикарно.

— Атож, шикарно, зелений. Ходімо.

Томас неохоче відпустив лози плюща, що вмить сховали табличку, завдав наплічник на спину і побіг слідом за Мінхо, й хвилини не перестаючи міркувати над загадковими словами.

За годину по обіді, коли хлопці опинилися в кінці дуже довгого прямого коридору без єдиного відгалуження, Мінхо зупинився.

— Останній глухий кут, — сказав він супутнику. — Треба повертатися.

Томас голосно зітхнув, намагаючись не думати про те, що вони провели в Лабіринті лише половину запланованого часу.

— Нічого нового?

— Ні. Стандартні зміни, — сухо відповів Мінхо, дивлячись на годинник. — Полудень минув, час назад.

Не чекаючи відповіді, він розвернувся і побіг у зворотному напрямку. Томас рушив слідом, обурюючись, що вони не можуть затриматися і ретельно дослідити мури.

— Але… — почав був Томас, порівнявшись із Мінхо.

— Це гниляк, чувак. Згадай, що я