Кріс Тведт - Коло смерті

собі уявляєш, Ароне. Я не нарив жодних фантастичних чи сенсаційних фактів. А тут я для того, щоб з'ясувати деякі моменти…

— А-а, — не приховував розчарування Арон. — Окей…

— Але мусиш бути зі мною щирий, домовились? Навіть, якщо запитання видадуться тобі неприємними чи надто болісними, відповідати мусиш чесно.

— Окей, — повторив він знову й кивнув з серйозним виглядом.

— От і добре. Я хочу, щоб ти мені розповів про Анну та Сірі. Якими вони були, як ти до них ставився? Які між вами були стосунки? Може, з якимсь сексуальним відтінком, — Арон збентежено глянув на мене. — Скажімо, цілував їх, торкався чи може, змушував їх торкатися тебе? Ось такі речі мене цікавлять, — додав я.

Арон почервонів, озирнувся через плече.

— Я… Ви обіцяєте нічого не розповідати мамі?

— Звичайно. Усе залишиться між нами.

— Сірі була моєю коханою…

— Справді? Ти нічого про це не сказав поліції.

— Не сказав. То була таємниця. Сірі не хотіла, щоб хтось довідався. Ми… ми цілувалися.

— Ага… А того дня, коли її убили? Ви теж цілувалися?

— Еге ж, — кивнув Арон. — Я зустрівся з нею, ми собі трохи побалакали, поцілувалися. А тоді я пішов… Пішов першим, щоб ніхто не побачив нас разом.

— А щось більше робили удвох? Щось більше за поцілунки?

Арон знову почервонів.

— Ні, хіба трішки, а більшого Сірі не дозволяла. Вона була порядною дівчинкою.

— А про Анну що скажеш? Якою вона була? — при тих словах Арон пригнув голову й почервонів іще більше. — Кажуть, ти до неї чіплявся, Ароне.

— То неправда! — обурено вигукнув він. — Вона була шльондрою! Повією! Знаєте, що вона робила? Вона оголювалася переді мною, задирала спідницю, а під низом нічого не було. Коли я хотів її… вона лиш реготала з мене.

Обличчя в Арона стало, мов буряк. Він запустив розчепірену долоню у волосся, і воно наїжачилося на всі боки.

На якусь мить я завагався.

— Ти точно їх не вбивав, Ароне? Бо, якщо то був ти, тоді ми просто марнуємо наш час, і твій, і мій. До того ж, ти сповна відсидів за обидва вбивства. А ще я анітрохи не певен, чи зможеш ти повернутися на Вестьой, навіть якщо відбудеться перегляд справи. Більшість на острові не мають жодних сумнівів у твоїй винуватості.

Арон глянув на мене, у його погляді віддзеркалювалися змішані почуття — впертість, затятість і відчай.

— Вони завжди мене ненавиділи. Але я цього не робив! Я не чіпав дівчат! Я нікуди не можу податися, не можу навіть заговорити до якоїсь дівчини, щоб не налякати її до смерті. Вони бачать у мені монстра, гадають, що то я їх повбивав, це видно в їхніх очах. Я лише хочу жити нормальним життям. Не так вже багато прошу, правда? Нормальне життя. Нормальна робота. Зустріти симпатичну дівчину. Цей острівець не ліпший за тюрму. Та що я кажу, гірший! Тут нічого немає. Нічого! Лише вівці… і вітер, і дощ.

Уперше цей чоловік пробудив у мені інші почуття, відмінні від професійного інтересу. Я нерадо погодився на цю справу, я працював над нею за браком інших замовлень, і моя заангажованість більше пояснювалася прагненням витіснити з голови власні проблеми, аніж допомогти Аронові. Та раптом я збагнув його біль, ніби зазирнув у шпаринку й краєм ока побачив, що сталося з його життям, через що йому довелося пройти.

— Я спробую тобі допомогти, Ароне, — мовив я. — Я ще не опустив рук…

Вона сиділа на самому краєчку стільця, ніби чужа у власному домі, випроставши спину й склавши руки на колінах. Через її застигле мовчання я надто багато теревенив. Я виклав своє бачення справи, розповів, що вже зробив і що планую зробити, аби допомогти Аронові. Що більше я говорив і жестикулював, то затятішим ставало її мовчання. Я спробував розпитати її про сина, але відповіді були короткі й незмістовні. Поступово у розмові западали дедалі довші паузи.

— Послухайте, пані Сьорвік, — нетерпеливився я. — Опрацьовуючи матеріали справи, я помітив одну річ: ви не давали жодних свідчень ні в поліції, ні в суді.

— Вони сказали, що я не мушу, якщо не хочу.

— Правильно. Але я подумав собі, що ви могли б усе-таки свідчити заради сина.

Пані Сьорвік довго мовчала. А коли мовчанка затягнулася так, що я вже й не сподівався на її відповідь, вона раптом глянула мені просто в вічі.

— Ви невіруюча людина, адвокате Бренне, чи не так?

— Я вірю, що можливо, існує якась…

Погляд її був невблаганний.

— Але ви не вірите в Бога. Ви не вірите у Всемогутнього Господа, який знає кожну живу істоту на землі, без волі якого навіть мала пташина не впаде додолу, який є єдиним суддею живих і мертвих…