Владислав Валерійович Івченко - Одного разу на Дикому Сході

у бою трапляється шанс, то ним треба користатися. Зліз з дерева і наказав роті вдарити самостійно. Повів солдат у атаку. Вискочили з лісу на луг, встигли зачепити і покласти кілька десятків махновців, але інші втекли, бо були верхи. Єрофеєв стріляв їм услід.

— Товаришу, командире, сунуть! — закричали йому солдати. Комполку побачив тих залізних людей, що вилізли з ящиків. Вони потроху наближалися, вже не стріляли, але якось недобре озиралися своїми чавунними головами. Руки з кулеметами опустили і чимчикували, ледь тягнучи свої залізні ноги.

— Тікай! Тікай! — це до роти мчав верхи і кричав комісар Ліберман.

— Що? — не второпав Єрофеєв. Від кого це він повинен тікати? Махновці розбиті і зараз самі тікають так, що не наженеш.

— Тікай! — волав Ліберман та махав рукою. Залізні люди зненацька почали піднімати руки. І Єрофеєв все зрозумів.

— До лісу! Відступаємо! — закричав комполку. І вся його рота побігла за ним до лісу. Окрім сімох бійців, які порпалися у речах загиблих махновців. Хтось чоботи знімав, хтось шаблю вподобав, один з годинником вже був. Запрацювали кулемети. І всі семеро впали, як отава, скошена гострою косою. Ті ж, хто побіг за комполку, сховалися у лісі, припали до землі і спостерігали, як залізні люди пішли далі. Гули двигунами, пахкали димом, неквапливо озиралися навкруги. Пройшли ще десь із півкілометра, а потім двигуни почали кахикати і один завмер. Потім ще один, нарешті скам’янів і останній. Вони не просто зупинилися, а склалися, наче лягли на землю. Останні гуркоти двигунів, і запала тиша. До залізних людей поїхали на панцирнику комісари і Ульріх Туазест. До них побіг і Єрофеєв. Зупинилися біля одоробл. Ульрих почав оглядати їх, щось белькотав по-своєму.

— Що це таке? — спитав Єрофеєв, який важко дихав і весь упрів.

— Це нова зброя, Андрію. Механічні солдати! — пояснив радісний Ліберман. — Ти бачив, які вони в дії!

— Але чому вони стріляли по своїх?

— Тому, що не можуть розрізнити свого і чужого, — пояснив Люшков. — Ми над цим працюємо, але поки що успіхів небагато. Вони розрізняють людину і налаштовані вбивати її. Навчити розрізняти, що то саме за людина, де свій, де чужий, ми поки що не можемо.

Люшков спитав німецькою Туазеста. Той щось відповідав, помітно, що був у захваті: кричав, блискав очима, бігаючи навколо своїх залізних кулеметників.

— Товариш Туазест каже, що машини майже не пошкоджені, кілька подряпин, не більше. Використали менше половини боєзапасу. Тобто, якби ми залили в них ще більше гасу, то вони б могли наступати і далі. Непогано! — розповів Люшков.

Єрофеєв підійшов до залізних людей. Чавунні ноги, тулуб, у середині якого був схований двигун, руки, на кожній з яких були закріплені по два кулемети. Набої поступали до кулеметів зі спеціальних ящиків за спиною. Єрофеєв постукав по оболонці залізних людей. Товста. Такій не страшні кулі. Хіба що тільки з гармати їх можна зупинити.

— Ну як тобі? — спитав Ліберман.

— Та потужно. Тільки вони не дуже маневрені. — Єрофеєв не хотів визнавати, що якісь механізми можуть замінити його солдатів.

— Так, це є. Але головний недолік — вартість. Ці механічні солдати дуже дорогі, занадто дорогі, — розповів Люшков. — Отої валізи золота, що ви добули, вистачить в кращому випадку на десяток таких машин. Не більше. Але цього ж замало. Тому і прибули сюди, сподіваємося, що ваш велетень буде в дії не гірший, а у виробництві дешевший. До того для залізних солдатів нам треба закуповувати запчастини в Німеччині, але ми не можемо залежати від когось у такому важливому питанні, як оборона. То будемо зараз ловити велетня. Прямо ось тут. Везіть сюди полонених.

— Тільки дівчину? — перепитав Єрофеєв.

— Та ні, усіх трьох, — наказав Ліберман. — Можна буде на тих двох випробувати Шпиля.

Комполку скривився, але він був військовий і звик виконувати накази. Послав за полоненими цілий ескадрон. Скоро їх привезли. Залізних людей вже сховали в ящики, а з двох Возів вивантажили кайдани і мотузки. Привезли і професора Бар-Кончалабу, як головного фахівця з чудовиськ.

— Ви його будете присипляти? — спитав комполку.

— Ні. Він же нежива істота, то снодійне для нього неефективне, — пояснив професор.

— Тоді як?

— Чесно кажучи, не знаю. Боюся, що велетня ніяк не зупинити, — професор зітхнув.

— Оце ще, спеціаліст! — презирливо скривився Ліберман. — Дівчина вміє заспокоювати велетня, — кивнув на Міру. — Нехай його приспить, ми зв’яжемо велетня і доправимо у Москву для досліджень.

— А якщо вона щось йому нашепче не те? — спитав матрос Жникін, який очолював охорону полонених. — Вона затята контра!

— Якщо щось піде не по плану, то ось той товариш накладе головою, — Ліберман вказав на Чета. — Чуєш, красуне, здається то буде тобі досить неприємно. Чи не так? — звернувся комісар до Міри і посміхнувся, веселий та задоволений власного хитрістю. Міра не відповіла. — Ну і того теж до стінки, — комісар показав на Дубківського.

— Славко! — зненацька аж зойкнув Бар-Кончалаба. — Славко! — професор плеснув долонями і побіг до воза, на якому сиділи полонені. — Славко!

— Стій! — закричав Жникін і наставив маузер. — Стій, контро!

— Це мій син! Син! Славику! — професор хотів пробігти до воза, але Жникін його не пустив. — Пропустіть мене, будь ласка! Це ж мій син!

— Твій син — контра! І буде розстріляний! — гримів Жникін.

— Ні! Ні! — Бар-Кончалаба кинувся до комісарів, впав їм у ноги, цілував запилені чоботи. — Товариші комісари, дорогенькі, врятуйте хлопця! Єдина дитина! Він —