Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

що ледь почала заповнюватися сімейним затишком, знов розширювалася, натомість наповнюючись холодом самотності й безпорадності.

Мабуть, бути самітником прописали йому десь на Небесах. Він був самотнім усе своє життя, починаючи із сиротинця й по сьогодні. Був самотнім і наодинці, і в натовпах. Здавалося, самотністю він просякнутий наскрізь. Це справді було його кармою. Лише з часом змінювалися декорації й запахи.

Запах сиротинця він пам’ятає досі: це характерний запах пустки, казенних харчів і хлорки впереміш із сечею. Запах дому був наче й приємним, але теж відгонив пусткою. У ньому він завжди почувався змерзлим. І не тому, що в оселі було холодно: це був холод, котрий огортає звідусіль, а особливо зсередини, незалежно від температури повітря.

Рятувався думками про своїх рідних батьків. Їх він не знав чи, може, не пам’ятав, але їхній образ був у його свідомості, на самому її вершечку; вони дивилися на нього лагідно й завжди підтримували. Він не розумів, чому вони його полишили в сиротинці, ніхто йому того не пояснив.

Спершу ненавидів їх, потім ненависть трансформувалась у важку образу, й лише пізніше, коли його всиновили прийомні батьки, образ справжніх вималювався й постав поряд.

Розмовляв з ними. Себто говорив лише він, а вже вони нечутно йому відповідали, тож в уяві це був таки діалог.

Вони приходили до нього у сни. І вже там вони всі троє були повноцінною сім’єю, справжньою, а не штучною, яку він мав у дійсності. А ще йому часто снився Дім. Той, справжній, якого він ніколи не бачив, але малював в уяві. У ньому були його справжні мама з татом, у ньому мешкали Любов і злагода, ніжність і добро. Уві сні вони сиділи за столом: тато, мама і він, маленький Петро, якого неодмінно лагідно звали Петрусем. Вечеряли чи ж обідали, розмовляючи. У сиротинці говорити за столом заборонялося, їх за це карали; у домі прийомних батьків він їв мовчки, бо з ним ніхто не розмовляв. Тож у справжньому сімейному колі вони завше балакали за столом. Мама лагідно торкалася його голови, пригладжуючи волосся, а тато легенько плескав по плечі. Вони розпитували в нього, як минув його день, що було в школі. А він розповідав. Потім вони розповідали про свій день, ділились радощами та іншими почуттями. І головне – щедро обдаровували Любов’ю. І Любов їхня була абсолютною.

Ці сни підтримували маленького Петра й допомагали, коли йому було дуже скрутно. Він занурювався в цей світ снів, тим самим переносячи його в реальність. Тому жив, наче у двох світах: реальному й уявному. Із часом ті світи почали змішуватися, плутатися, і він уже не міг розрізнити, де сон, а де дійсність. Бо як можна відрізнити одне від другого, якщо обидва такі правдиві?

Коли подорослішав, звісно, реальність налягла на його свідомість усім своїм непомірним вантажем і таки відділила те, уявне, від реального. Та він його заховав у свій таємний сховок, на саме денце душі, щоб мати можливість діставати й милуватися ним, зігріватися його теплом, коли відчував, що дуже замерзає.

Так жив. А потім, коли закінчив школу й досяг повноліття, попрощався зі своїми прийомними батьками (ним досі пересмикувало, коли їх так називав) і подався пізнавати світ.

Одразу приїхав до Рівного. Вважав тоді, що обласний центр має дати йому те, чого він чекає від життя: самостійність, незалежність і перспективу. Вступив до технікуму. Благо, за проживання в гуртожитку не треба було платити, та й стипендію собі заробив, бо вчився добре. На третьому курсі влаштувався на кондитерську фабрику різноробочим, аби мати додаткові гроші, бо стипендії трохи не вистачало.

Весною, коли закінчував технікум і міркував про те, що ж робити і як жити далі, помер прийомний батько. Петро отримав листа від прийомної матері, в якому та повідомляла про останню його волю: виявилось, батько мав крихітну квартиру в Рівному, котра перейшла йому в спадок від його батьків. І тепер він заповідає її Петрові. Заповіт було складено перед смертю, хоч як би старому того не хотілось уникнути, але мусив: бо ж не пропадати житлу, котре й так стояло пусткою кілька років, ще могли привласнити мародери.

Так Петро отримав власне житло. Він переніс у нього свій таємний сховок, облаштував у ньому своє лігво, і стало йому в ньому затишно, з уявними, але рідними батьками. Самотність він уже не сприймав так гостро, як колись, бо його світ обростав новими емоціями й інтересами. Він відкрив для себе світ подорожей, Карпати, узбережжя моря. І це був прекрасний світ, котрий наповнював його душу новими смислами.

І от нещодавно він знов отримав листа. Від прийомної матері. Вона була тяжко хвора й просила його підтримки. І він зрозумів, що мусить поїхати. Що б не було в їхньому житті, яким би він не був непотрібним їй колись, але тепер вона його потребує. І він мусить піти їй назустріч. Бо не простить собі цього потім, коли життя його хилитиметься до обрію і він перебиратиме свої життєві надбання й зважуватиме правильність чи неправильність усього, що зробив і чого не зробив.

Отож, він звільнився з роботи, з умовою, що повернеться, коли настане час, закинув на спину наплічник і подався до містечка, котре так і не стало йому рідним. Ішов вулицями, і його поволі огортав холод – уже давно забутий, але такий знайомий…