Тетяна Валеріївна Бєлімова - Вільний світ

сонечко, на вже майже зелену від розпуклих дерев Володимирську раптом насувається грозова хмаринка. Дрібний уїдливий дощ, що мокрим приском вкриває зіщулену постать у плащі. Нюся зводить очі, аби хоч візуально визначити, чи надовго цей дощ. У посірілому небі золотяться бані Софійського собору і їхня ясна позолота вилискує на темному тлі. І навіть той факт, що сам храм уже багато років начебто й не храм, а так собі – музей, не здатен ні змінити, ні затьмарити того, що він усе одно залишається собором. Блудний син

Чуєш, брате мій,

Товаришу мій,

Відлітають сірим шнуром

Журавлі у вирій.

Кличуть: кру-кру-кру…

В чужині умру,

Заки море перелечу,

Крилоньки зітру,

Крилоньки зітру,

Кру-кру-кру…

Богдан Лепкий. Журавлі

Звичайна літня дачка, яких сотні під Києвом у всіх напрямках. А ця на Десні. З веранди проглядається смуга пляжу: там регіт і верески безжурних відпочивальників, глухі удари м’яча об підставлені, зчеплені замком руки та раз у раз сплеск води разом з іржавим перегуком давно не змащених металевих петель під весла. У затінений диким виноградом простір маленької дерев’яної веранди раптом завалюється цілий гурт підлітків. Ляскання мокрих ніг по дерев’яній підлозі, краплі води з мокрих купальників і волосся – ніби шматочок літа не витримав цього розпеченого серпневого дня й розтанув, як магазинне морозиво, залишивши по собі декілька чималих калюж і сотні ляпок.

– А це ще що таке? Ви чого не витерлися? Га? Я вас питаю?

– А Танька знову рушники забула! І підстилку!

– Не чіпайте цукерок! Спершу обідати.

– Ба! То коли вже цей обід? Ми їсти хочемо!

Нюся дивиться на чотирьох своїх онуків – двох доччиних і двох синових (в обох порівну, ще й у кожного по хлопцю й дівчинці), переводить погляд на подвір’я, де під старим пелехатим горіхом сидить у плетеному кріслі-качалці її брат Жора, а навпроти нього – сестра Клава, тоді знову обертається до дітей:

– Ану ж! Бігом переодягатися! І накривати на стіл! Швендяють весь день… А мені хто допоможе?

Нюся долає кілька сходинок невеличкого ґаночку, з якого синіми окрайцями звисає полущена фарба (це ж треба фарбувати… восени, коли всі роз’їдуться… обов’язково). Так, фарбувати треба. Але як його викроїти з мізерної пенсії, яку зжирає інфляція, ніби голодний і озвірілий колорадський жук картопляне бадилля на їхньому дачному городику? Та й ту почали виплачувати з перебоями. Дочку на роботі скоротили, сина в лабораторії попросили написати «за свій рахунок», який, оцей «свій рахунок», триває вже майже чотири місяці. А ті долари, що Жора дав… То на чорний день (не доведи Господи) чи, може, дітям щось знадобиться. Розпад імперії… страшне видовище… У ту чорну страшну вирву, що утворилася на місці супердержави, неухильно засмоктує і всіх їх, колишніх мешканців-в’язнів уже зниклої країни (СРСР уже не знайдеш на політичній мапі, хіба на старій, запилюженій, викинутій на горище, як непотрібний раритет, і вже не почуєш із «брехунця», почепленого на кухні, що в Києві п’ятнадцята, а в Петропавлівську-Камчатському – північ).

Нюся підходить до Жори з Клавою, підсуває стільця й сідає поруч із ними. «Ну як він?» – запитує самими очима. Клава так само мовчки опускає очі на ампулу від ліків, яку досі тримає в руці. Жора смертельно хворий. Цього вже ніщо не може змінити (за декілька місяців, в останній день жовтня, його не стане). Жору поховають на іншому материку, за мільйон кілометрів від України, на тихому цвинтарі в околицях Мельбурна (проводжатимуть лише декілька друзів – такі само емігранти, як і він, а ще дочка, що останній місяць житиме з ним, і молодший онук).

– Жорочко, не їдь, га? – Клава по-старечому трясе головою (хоч і не те, щоб така вже стара, але коли хвилюється, починає труситися вся, а руки й голова – найбільше). – Он біля Полі є місце… То я для себе його… Але можу й біля Володі, і біля батька є місце… То ніби для Нюсі, але ж… Га? Жорочко? – Клава благально заглядає йому в очі, – Подумай! Нікого в тебе там нема, крім Тетяни… Сам будеш лежати. І ще ти ж знаєш, що я медсестра. Доглядатиму тебе.

– Ні… Ні, Клаво, ти ж зрозумій. Там Тоня. А я коло неї хочу. Розумієш?

Ця розмова і ще безліч обговорених тем, і порожнеча років, яку не заповнити нічим. Пробіл чи розлом, у якому, ніби у казковій Леті, безслідно зникло непрожите життя. Непрожите тут, на Батьківщині, біля своєї родини.

Із хащ здичавілої ожини в кінці маленького городика з’являються, маневруючи між голівками капусти й кущами помідорів із червоніючими де-не-де м’ясистими кульками, Нюсині чоловік і син. Вони ловили рибу на іншому березі, встали рано, і їхні неголені й невиспані обличчя, великі гумові чоботи, нудотний запах риби впереміж із нікотиновим віддихом красномовно сигналізують, що ось вони – справжні чоловіки й годувальники.

– Ну що? – Жора зазирає в плетений навколо металевих кілець сак, у якому живе срібло невеличких, із долоньку карасиків перемішалося з червонястими плавцями